Читати книгу - "Щира шахрайка"

знаходила їх на вулиці, хворих на котячий бронхіт чи якусь іншу пошесть. Вони помирали своєю крихітною сумною смертю, і серце Іммі щоразу розбивалося. Потім вона поїхала до Вассара, і ми залишилися з цими хлопцями, — Патті погладила кота, який походжав під обіднім столом. — Суцільні неприємності, і цим пишаємося.

Як кожна випускниця Ґрінбраяра, Патті розповідала історії про свої шкільні роки.

— Ми мусили носити панчохи або гетри і форму впродовж року, — сказала вона. — І коли наставало літо, почувалися дуже незручно. У середній школі — це було наприкінці сімдесятих — дехто з нас не вдягав спідню білизну, щоб здаватися крутим. Гетри без трусів! — вона поплескала Джул по плечу. — Вам з Іммі пощастило, що форма змінилася. Ти вивчала музику в Ґрінбраярі? Ти тоді так пристрасно розповідала про Ґершвіна.

— Трішки.

— Ти пам’ятаєш зимовий концерт?

— Звісно.

— Я просто бачу, як ви з Імоджен стоїте поряд. Ви були найменшими дівчатами в дев’ятому класі. Ви всі співали колядки, а Керевей виконувала соло. Пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Вони прикрасили залу на свята, а в кутку поставили дерево. І менору, звичайно ж, установили, але то була формальність, — сказала Патті. — Господи, я зараз розридаюся, згадуючи Іммі в тій синій оксамитовій сукні. Я купила їй святкову сукню на той концерт, яскраво-синього кольору зі шлярками попереду.

— У перший мій день у Ґрінбраярі Іммі врятувала мене, — промовила Джул. — Коли я стояла в черзі кафетерію, хтось урізався в мене, і соус до спагеті розлетівся бризками по усій моїй сорочці. А я стояла, дивлячись на лискучих дівчат у чистому одязі. Усі були знайомі між собою з молодших класів, — історія просто текла з вуст Джул. Патті й Ґіл були вдячними слухачами. — Як я могла підсісти за будь-який столик, коли була геть уся в соусі, наче в крові?

— О, солоденька цукерочко.

— І тут підійшла Іммі. Вона забрала в мене з рук тацю і познайомила з усіма своїми друзями, вдаючи, що не бачить бруду на моїй сорочці, тож вони також удали, ніби все гаразд. І так було, — сказала Джул. — Вона була однією з моїх улюблениць, але ми більше не підтримували зв’язок, коли я переїхала.

Пізніше у вітальні Ґіл умостився на дивані з кисневими трубками в носі. Патті принесла грубезний фотоальбом з позолоченого паперу.

— Не проти подивитися фотографії?

Вони переглядали старі світлини. Джул виявила, що Імоджен напрочуд вродлива, низенька і трохи пустотлива. Вона мала світле волосся й пухлі щічки з ямочками, які згодом перетворилися на високі вилиці. На багатьох знімках вона була на тлі різних привабливих місць. «Це ми їздили до Парижа», — розповідала Патті, або «Це ми на фермі», або «Це найстаріша карусель Америки»». Іммі носила розкльошені спідниці та смугасті легінси. На більшості світлин її волосся було довгим і трохи скуйовдженим. Пізніше вона вже з’являлася на фотографіях із брекетами на зубах.

— Після того як ти покинула Ґрінбраяр, Іммі більше не мала всиновлених друзів, — сказала Патті. — Я завжди відчувала, що ми схибили в цьому, — вона нахилилася вперед. — А в тебе було таке? Спілкування з родинами, подібними до твоєї?

Джул глибоко вдихнула.

— Ні, не було.

— Ти відчуваєш, що твої батьки схибили? — запитала Патті.

— Відчуваю, — відповіла Джул. — Цілком.

— Мені так часто здається, що треба було виховувати Іммі інакше. Більше дбати. Більше розмовляти на складні теми, — Патті щось бурмотіла, але Джул її вже не чула.

Коли Джульєтті виповнилося вісім років, її батьки померли. Мати — від тривалої та страшної хвороби. Невдовзі після цього батько сплив кров’ю, оголений, у ванні.

Джульєтту виховувала чужа людина, тітка, виховувала в будинку, який і будинком не був.

Ні. Вона більше не думатиме про це. Вона стирає ці спогади.

Вона написала нову історію для себе, історію походження. У цій версії вітальня була розгромлена. У темряві ночі. Так, те, що треба. Історію ще не закінчено, але вона довершить її якомога ліпше. Вона побачила своїх батьків у колі світла вуличних ліхтарів, мертвими в траві, у калюжі темної крові, що розпливалася під ними.

— Ближче до суті, — сказав Ґіл, важко дихаючи. — Дівчина не сидітиме тут усеньку ніч.

Патті кивнула.

— Те, про що я не сказала тобі, і через що ми запросили тебе: Імоджен покинула коледж після першого семестру.

— Ми вважаємо, що вона зв’язалася з любителями вечірок, — додав Ґіл. — Вона не працювала на розвиток свого потенціалу під час занять.

— Ну, вона ніколи не любила школу, — сказала Патті. — Не так, як ти, вочевидь, любиш Стенфорд, Джул. У будь-якому разі вона покинула Вассар, навіть не сказавши нам, за місяць до того, як вона загалом виходила на зв’язок. Ми так хвилювалися.

— Ти так хвилювалася, — уточнив Ґіл і нахилився вперед. — Я просто розлютився. Імоджен безвідповідальна. Вона губить свій мобільник або забуває увімкнути його. Їй не подобається телефонувати, надсилати повідомлення і таке інше.

— Виявилося, що вона поїхала на Мартас-Віньярд, — провадила Патті. — Ми завжди їздили туди відпочивати родиною, і вона, вочевидь, туди втекла. Вона сказала нам, що орендувала житло, але адреси не надала, навіть місто не повідомила.

— Чому ви не поїдете до неї? — запитала Джул.

— Мені нікуди не можна їхати, — відповів Ґіл.

— У нього кожного дня діаліз нирок. Це виснажує. І йому треба проходити процедури, — додала Патті.

— Незабаром випадуть усі мої нутрощі, — сказав Ґіл. — Я збираюся переносити їх у сумці.

Патті нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Отже, у нас виникла ідея, що, можливо, ти хотіла б поїхати, Джул. На Віньярд. Ми думали про те, щоб найняти детектива…

— Ти про це думала, — перебив Ґіл. — Сміховинна ідея.

— Ми просили кількох її друзів з коледжу, але вони не хочуть утручатися, — пояснила дружина.

— Що ви хочете, щоб я зробила? — запитала Джул.

— Переконайся, що з нею все гаразд. Не кажи їй, що це ми відрядили тебе, але напиши нам, щоб ми знали, як справи, — сказала Патті. — Спробуй переконати її повернутися додому.

— Ти ж не працюєш цього літа? — запитав Ґіл. — Стажування абощо?

— Ні, — відповіла Джул. — У мене немає роботи.

— Звичайно, ми сплатимо твої витрати на Віньярді, — докинув Ґіл. — Ми дамо тобі подарункові карти на кілька тисяч доларів і заплатимо за готель.

Подружжя Соколофф таке довірливе. Таке люб’язне. Таке дурне. Коти, собаки, що паскудять на терасі, киснева маска Ґіла, альбоми з фотографіями, хвилювання про Імоджен, навіть втручання, безлад, баранячі відбивні, їхня балаканина — усе було чудово.

— Я залюбки вам допоможу, — відповіла Джул.

Джул повернулася додому на метро. Вона увімкнула свій