Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Ласкавий володарю! — скрикнув Змієязикий. — Усе так, як я і боявся. Цей чарівник зачаклував тебе. Невже ніхто не залишиться захищати Золоті Хороми твоїх праотців і всі твої скарби? Ніхто не охоронятиме Володаря Марки?

— Якщо це чаклунство, — відповів Теоден, — то воно зцілює мене краще, ніж твої нашіптування. Кровопивце, ти змусив би мене незабаром ходити на чотирьох, ніби якогось звіра. Ні, ніхто не залишиться, навіть Ґріма. Ґріма теж поїде. Іди! Маєш удосталь часу, щоби відчистити свій меч од іржі.

— Помилуй, володарю! — завив Змієязикий, плазуючи по землі. — Пошкодуй того, кого виснажила вірна служба тобі. Не відсилай мене від себе! Бо лише я зостануся біля тебе, коли всі інші відступляться. Не відсилай від себе вірного Ґріму!

— Я тебе пошкодував, — сказав Теоден. — І нікуди не відсилаю. Я їду на війну разом зі своїми людьми. Наказую тобі їхати зі мною та виявляти свою вірність.

Змієязикий водив очима від одного обличчя до другого. І в його очах промайнув погляд загнаного звіра, який шукає найменшу шпарину в колі ворогів. Він облизав губи довгим білястим язиком.

— Такого рішення і слід було чекати від володаря Еорлового Дому, хоча він і старець, — сказав нарешті. — Але ті, хто по-справжньому любить його, мусили би пощадити його змарнілі літа. Проте, бачу, я прибув надто пізно. Інші, кого смерть мого володаря гнітитиме менше, ніж мене, вже його переконали. Якщо я не можу виправити те, що вони вчинили, то послухайся мене бодай ось у чому, володарю! В Едорасі слід залишити когось, хто знає твою душу та шанує твої накази. Признач відданого намісника. Дозволь твоєму радникові Ґрімі подбати про все до твого повернення — і я молитимуся, щоби ми до нього дожили, хоча жоден мудрець не покладатиметься на цю примарну надію.

Еомер засміявся.

— Якщо це прохання не врятує тебе від війни, вельмишановний Ґрімо, — сказав він, — то на яку нешляхетну службу ти пристанеш? Нести в гори торбу з їжею, коли хтось із наших людей довірить тобі хоча би її?

— Ні, Еомере, ти не до кінця збагнув наміри пана Змієязикого, — озвався Ґандальф, звертаючи на Ґріму пронизливий погляд. — Він достатньо сміливий і хитрий. Навіть зараз він ризикує і виграє партію. Ґріма вже змарнував кілька годин мого безцінного часу. На землю, зміюко! — чарівник раптом заговорив страхітливим голосом. — Плазуй на пузі! Чи давно Саруман купив тебе? Скільки він тобі пообіцяв? Якби всі роганські чоловіки загинули, ти мав отримати їхні скарби та жінку, котру жадаєш, так? Занадто довго ти стежив за нею з-під повік і не давав їй спокійно ступити бодай крок.

Еомер схопився за меч.

— Це я знав і раніше, — пробурмотів, — тому мало не зарубав його, порушивши закон зали. Та є ще й інші причини.

Він ступив уперед, але Ґандальф порухом руки зупинив його.

— Еовин тепер у безпеці, — сказав чарівник. — Але ти, Змієязикий, ти зробив усе, що міг, для свого справжнього господаря. І заслужив сяку-таку винагороду. Проте Саруман схильний забувати про свої борги. Раджу тобі якнайхутчіше йти до нього й нагадати про обіцяне, щоби він ненароком не забув про твою вірну службу.

— Брешеш, — відказав Змієязикий.

— Це слово надто часто й легко злітає з твоїх уст, — сказав Ґандальф. — Я не брешу. Бачиш, Теодене, тут змія! Задля безпеки ти не можеш ані взяти її зі собою, ні залишити тут. Убити її — це було би справедливо. Але так, як нині, було не завжди. Колись цей плазун був людиною і служив тобі, як умів. Дай же йому коня, і нехай він негайно їде звідси, куди йому заманеться. Ти судитимеш про нього за його вибором.

— Ти чуєш це, Змієязикий? — запитав Теоден. — Ось тобі вибір: поїхати зі мною на війну, щоби довести у битві, чи ти справді нам вірний, або ж негайно їхати, куди хочеш. Але тоді, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову, я не буду такий милосердний, як зараз.

Змієязикий поволі підвівся. Обвів присутніх поглядом примружених очей. Насамкінець подивився на Теоденове обличчя і розтулив рота, ніби хотів щось сказати. Натомість раптом помчав угору. Замахав руками. Очі його палали. У ньому було стільки злоби, що люди відсахнулися. Він зціпив зуби, а тоді зі сичанням виблював біля самих ніг короля, метнувся вбік і побіг сходами вниз.

— За ним! — наказав Теоден. — Простежте, щоби він нікому не нашкодив, але його самого не зачіпайте і не затримуйте. Дайте йому коня, якщо він захоче.

— І якщо котрийсь із коней погодиться нести його на собі, — сказав Еомер.

— Ну, гості мої, ходімо! — мовив Теоден. — Ходімо наберімося сили, наскільки нам дозволить бистролетний час.

Усі повернулися до величної оселі. Долі, в місті, вже лунали заклики герольдів і звуки військових ріжків. Адже король мав виступити на війну, щойно буде зібрано й озброєно людей з міста, і з найближчих околиць.

За королівським столом сиділи Еомер і четверо гостей, а біля короля чекала панна Еовин. Їли й пили поквапцем. Доки Теоден розпитував Ґандальфа про Сарумана, решта мовчали.

— Як давно він удався до зрадництва? Хтозна, — сказав Ґандальф. — Саруман не завжди був лихий. Раніше, без сумніву, він справді був приятелем Рогану; та навіть коли дружні почуття в його серці трохи схололи, ти однаково був для нього корисний. Тривалий час Саруман, ховаючись під маскою дружби, виношував задум знищити тебе, доки підготувався. У ті роки роль Змієязикого була мізерна: про все, що ти робив, одразу дізнавалися в Ісенґарді, бо земля твоя була відкрита, чужинці приходили і йшли собі геть. Але Змієязикий постійно щось нашіптував тобі на вухо, труїв твої думки, холодив твоє серце, послаблював твої руки-ноги, а інші дивилися на це і не могли нічим зарадити, бо він керував твоєю волею... Коли я втік і застеріг тебе, маска зі Сарумана злетіла — для тих, хто хотів це побачити. Після цього Змієязикий почав ризиковану гру, без упину намагаючись тебе затримати, не дати повністю зібратися на силі.