Читати книгу - "Зелений дім"

— Ніч зустрічей, любий дідуню, — мовив Літума. — Ви бачите, як гарно я себе поводжу. Налий склянки, Чунго, Чунгіто, і випий з нами.

Він спорожнив склянку одним духом і засопів. Його обличчя було мокре від слини і піни, що капали на брудні вилоги піджака.

— Ну й серце ж у тебе, братику! — вигукнув Мавпа. — Величезне, як сонце!

— «Душа, серце і життя», — сказав Літума. — Я хочу почути цей вальс. Доне Ансельмо, зробіть мені таку ласку.

— Так, власне, не слід забувати про оркестр, — нагадала Чунга. — Публіка уже протестує, вимагає вас.

— Облиш його, нехай трохи побуде з нами, Чунгіто, — пролунав голос Хосе, солодкий, аж липучий, і тремтливий. — Нехай цей великий артист вип’є з нами кілька скляночок.

Але дон Ансельмо, обмацуючи стіни й човгаючи ногами, вже подибав у куток, де сиділи музиканти. Літума знову пив, обіймаючи Дикунку і не дивлячись на неї.

— Заспіваймо гімн, — сказав Мавпа. — Серце в тебе, як сонце, братику!

Чунга також почала пити. Її байдужі, тьмяні, напівмертві очі дивилися на непереможних і Дикунку, на темну масу чоловіків і повій, які кружляли по залу поміж куп сміття, на пари, що підіймалися сходами, і на групки, розпорошені по кутках. Хосефіно, спершись ліктями на стойку бару, не пив; він дивився спідлоба на братів Леон, які цокалися склянками. Потім забриніли арфа й гітара, вдарив барабан і тарелі, пари стрепенулися. Очиці Літуми спалахнули від захвату.

— «Душа, серце і життя». Ах, ці вальси, повні спогадів. Ходімо танцювати, китаяночко.

Він потягнув Дикунку за собою, так само не дивлячись на неї, й вони загубились у натовпі тіл і тіней; брати Леон підспівували, відбиваючи ритм руками. Спокійний, холодний погляд Чунги тепер був прикутий до Хосефіно, немовби хотів заразити його своїми безмежними лінощами.

— Що за диво, Чунгіто, — здивувався Хосефіно. — Ти п’єш?!

— Але ж тобі й страшно, — зауважила Чунга, і за мить насмішкувата іскорка майнула в її погляді. — Ну й наполохався ж ти, непереможний.

— Нема чого боятися, — сказав Хосефіно. — Бачиш, як я дотримав слова, не було жодного скандалу.

— Не можеш подолати того страху, — неохоче засміялася Чунга. — В тебе навіть голос тремтить, Хосефіно.

III

Сержант, звісивши голі ноги, сидів на сходах караульного посту, а довкола все хвилювалося — лісисті узгір’я, капірони на площі Санта-Марія де Ньєва, навіть хатини під поривами теплого, з посвистом вітру ходили ходором. Містечко поринуло в непроникну темряву, жандарми хропли голяка під москітними сітками. Сержант курив цигарку й затягувався вже останній раз, коли раптом із-за очерету тихо виплив, винесений водами Ньєви, човен з куренем, що, як копиця, бовванів на кормі. Туману не було, і з посту видно було пристань, яскраво освітлену місяцем. Якась постать вистрибнула з човна, пробігла між приколів, зникла в темряві площі й за хвилину з’явилася знову, біля самого посту. І тоді сержант уже міг розпізнати обличчя Лаліти, її рішучу ходу, сильні руки, які рухалися в такт ході. Він підвівся трохи, почекав, поки вона дійде до сходів.

— Добрий вечір, сержанте, — привіталася Лаліта. — Як чудово, що ви не спите.

— Я на варті, сеньйоро, — мовив він. — Добрий вечір, і прошу мене пробачити.

— За те, що ви в трусах? — засміялася Лаліта. — Прошу, не переймайтеся цим, хіба ж дикуни не ходять зовсім голі?

— За такої спеки вони мають рацію. — Сержант сором’язливо притулився до поручнів. — Але ось москіти бенкетують, упиваються нашою кров’ю, у мене все тіло горить.

Лаліта стояла, трохи відкинувши голову назад, світло лампи біля входу падало на її вкрите прищиками обличчя, а розпущене волосся, яке куйовдив вітер, вкривало її плечі, немов пальмовий плащ із найтонших волокон ягуа[23].

— Ми пливемо до Пато Хуачана, на день народження, — повідомила Лаліта. — Святкування почнеться з самого ранку, а ми не змогли раніше вибратися.

— Доброго вам відпочинку, — побажав сержант. — Будь ласка, випийте там по скляночці за моє здоров’я.

— Ми й дітей узяли з собою, — сказала Лаліта. — Але Боніфація не схотіла поїхати. Ще не може позбутися того страху перед людьми, сержанте.

— Що за дурна дівчина! — стенув плечима сержант. — Адже тут рідко випадає нагода повеселитись.

— Ми будемо там аж до середи, — вела далі Лаліта. — Якщо б та бідолашка потребувала чогось, чи не могли б ви їй допомогти?

— Дуже радо, сеньйоро, — погодився сержант. — Тільки ж ви самі бачили, я гостював у вас тричі, та вона навіть до дверей не підійшла.

— Жінки дуже вередливі, — не вгавала Лаліта. — Хіба ви ще не помітили? Зараз, коли вона залишилась сама, як палець, немає іншого виходу. Я попрошу вас зазирнути завтра.

— Із задоволенням, — мовив сержант. — Ви знаєте, коли з’явився човен, я подумав, що то корабель-привид, Той, що зі скелетами, які викрадають і забирають з собою нічних волоцюг. Я ніколи не був забобонним, але тут заразився від місцевих.

Лаліта перехрестилась і порухом руки наказала йому замовкнути, — сержанте, ви ж знаєте, що ми подорожуватимемо вночі, як можна говорити про таке? Значить, до середи? Адріан просив передати вам вітання. Вона подалася геть, а сержант, почекавши, доки маленька постать знову вималюється поміж пальмами й стрибне в човен, пішов до приміщення, щоб вдягтися. Ну, друже, поле діяльності тобі підготовлене! Він одяг сорочку, штани й черевики, мимохіть прислуховуючись до спокійного дихання жандармів, — човен, мабуть, уже пливе в бік Мараньйону серед каное та баркасів, а на кормі стоїть Адріан Ньєвес, орудуючи веслом. Ці жителі сельви подорожують із власним домом, зі всіма пожитками так, як той старий Акіліно; невже він провів близько двох десятків років на річках, що за дивні звичаї? Розлігся гуркіт мотора, який приглушив тріпотіння крил нічних птахів, різний шурхіт та цвіркотіння цикад, потім поволі стих, віддаляючись, а лісові голоси почали озиватись один за одним і знову заполонили ніч. Із цигаркою в зубах, у сорочці з засуканими рукавами сержант зійшов східцями, роздивився довкола й рушив у бік лейтенантового будиночка. Крізь металеву сітку глухо долинало хропіння. Сержант швидко подався стежкою; серед невиразних звуків світилися очі пугачів чи сов, прискорену, дражливу мелодію вели цвіркуни. Він відчував на своїй шкірі таємниче лоскотання, гострі уколи колючок і рухався далі, топчучи молоді тріскотливі пагони, сухе листя, яке з шелестом розсипалося під його ногами. Коли дістався до хижки лоцмана Ньєвеса, озирнувся: прозора біляста імла огортала містечко, але на вершині пагорба виразно блищала головна будівля місії, полискуючи білими стінами та цинковим дахом, видно було також фронтон каплиці, її тонку сіру вежу, яка вгороджувалася в блакитну безодню неба. Ліс, що