Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

працював. І Джо – тобто, вибач, Лео, його насправді звати Лео – от Лео усе ходив навколо мене і казав: «Ларрі, пити, дуже пити хочу». Я від цього просто здурів. Відчув, як напружуюся, що ось-ось його стукну. Отакий я молодець, еге? Готовий вдарити нещасну дитину. Але людина не за одним махом міняється. До мене це довго доходило.

– Ти їх усіх цілими довіз із самого Мейну, – сказала Френні. – А в нас один загинув. Апендицит. Стю пробував зробити операцію, але не вдалося. Так що, Ларрі, загалом, у тебе дуже непогано вийшло.

– У нас із Гарольдом, – поправив він. – От Люсі й казала завжди: «Швидко, Ларрі, став питання». Я так і робив. Там був вітряк, який підіймав воду до хліва. Крутився як слід, але в хліві вода не йшла. То я відкрив здоровий ящик під вітряком і побачив, що головний вал вискочив зі своєї дірки. Я його назад поставив – і готово! Води скільки хочеш. Холодна, смачна. Завдяки Гарольду.

– Завдяки тобі. Там же Гарольда не було, Ларрі.

– Так у мене в голові він був. І ось я тут і привіз йому вина й цукерок, – він скоса глянув на неї. – Ну, розумієш, я гадав, ніби він твій мужик.

Вона похитала головою і подивилася на складені руки.

– Ні, не він… не Гарольд.

Ларрі довго мовчав, а потім вона відчула, що він на неї дивиться. Урешті, Ларрі сказав:

– Гаразд, я неправильно зрозумів? Про Гарольда?

Френні встала.

– Мені час іти. Рада була познайомитися, Ларрі. Приходь завтра, познайомишся зі Стю. Приводь Люсі, коли вона не зайнята.

– А що з ним таке? – не відступався він, стоячи перед нею.

– Ой, та не знаю, – хрипко промовила вона. Раптом до очей підступили сльози. – Ти в мене викликаєш таке відчуття… наче я з Гарольдом дуже негарно повелася і, не знаю… чому і як я це зробила… і чи можна мене звинувачувати, що я не кохаю його так, як Стю? Я маю бути в цьому винна?

– Ні, звичайно, ні. – Ларрі мав заскочений вигляд. – Слухай, вибач, будь ласка. Я не у своє лізу. Я піду.

– Він змінився! – вихопилося у Френні. – Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда не знаю. А іноді я боюся.

– Боїшся Гарольда?

Вона не відповіла, просто дивилася собі під ноги. Френні подумала, що, мабуть, і так забагато сказала.

– Ти мені скажеш, як туди дістатися? – лагідно спитав він.

– Це просто. Іди прямо по Арапаго, доки дійдеш до маленького парку… здається, він називається парком Ібена Дж. Файна. Парк буде праворуч. Будиночок Гарольда ліворуч, якраз навпроти.

– Добре, дякую. Приємно було познайомитися, Френ, вазу розбити і так далі.

Вона усміхнулася, але натягнуто. Усі її дурнуваті веселощі з цього вечора вивітрилися.

Ларрі підняв пляшку й хитро посміхнувся.

– І якщо побачиш раніше за мене… ти ж мовчи, ага?

– Авжеж.

– Добраніч, Френні.

Він пішов назад тим самим шляхом, що й прийшов. Вона провела його поглядом, потім пішла нагору і тихенько примостилася коло Стю, який усе спав без задніх ніг.

«Гарольд!» – подумала вона, натягуючи ковдру до підборіддя. І як їй розказувати про це Ларрі, такому славному, трохи розгубленому (але чи розгублений він зараз?), що Гарольд Лодер – товстий хлопчисько, який втратив себе? Чи мала вона йому розказувати про той не такий уже й давній день, коли цей мудрий Гарольд, винахідливий Гарольд, Гарольд-«що-зробив-би-Ісус?» косив свій газон у самих плавках і плакав? Чи треба їй розповідати йому, що колись вайлуватий, іноді й наляканий Гарольд, прибувши в Боулдер з Оґанквіта, перетворився на міцного політика, який плескає всіх по плечах, кожному радий: «Привіт, друже!» – а водночас дивиться на тебе порожніми, без тіні усмішки, очима отруйного ящера?

Вона подумала, що сьогодні дуже довго чекатиме сну. Гарольд безнадійно закохався в неї, а вона так само безнадійно – в Стю Редмана, і так, звичайно, і влаштований світ. І тепер кожного разу, коли я бачу Гарольда, у мене мурашки бігають. Хоча й вигляд у нього такий, наче він на десять фунтів схуд, і прищів у нього вже не стільки, мені…

У неї відчутно перехопило подих, і вона підвелася на ліктях, широко розплющивши очі в темряві.

Щось у неї всередині ворухнулося.

Її руки наблизилися до трохи підрослого живота. Звичайно, ще зарано. Це тільки плід її уяви. Тільки от…

Тільки от це був плід не уяви.

Френні повільно лягла, її серце шалено калатало. Вона майже розбудила Стю, а потім передумала. Якби ж це він зробив їй дитину, а не Джесс. Якби це було так, то вона б його розбудила й поділилася б із ним новиною. Із наступною дитиною вона так зробить. Якщо вона, звичайно, буде.

І тут знову відчувся рух, такий легенький, що то могли б бути просто гази. Але Френ розуміла, що це не так. То була дитина. І дитина була жива.

– О, слава Богу, – пробурмотіла вона до себе і лягла. Вона забула і про Ларрі Андервуда, і про Гарольда Лодера. І про все, що сталося, відколи її мати померла. Вона чекала нового руху, наслухала оцю істоту всередині себе і, наслухаючи, заснула. Її дитина була жива.

* * *

Гарольд сидів на стільці на газоні перед будиночком, який вибрав для себе сам, дивився на небо й думав про стару рок-н-рольну пісню. Року він терпіти не міг, але одну пісню пам’ятав буквально слово в слово, і навіть назву групи, яка її виконувала – Кейті Янг і «The Innocents».[72] У солістки, співачки чи як там її, був високий, сповнений жадання, крихкий голос, що якимсь чином повністю захопив його, заволодів його увагою. Золотий хіт минулих років, як сказав про цю композицію ді-джей. «Вибух із минулого». «Золотий диск». Співачка за голосом здавалася шістнадцятирічною, блідою, білявою і не дуже вродливою. Співала вона так, ніби зверталася до фотографії, яку таємно зберігала в шухляді комода і виймала тільки вночі, коли в домі всі спали. Її голос був сповнений безнадії. Фотографію ту вона, мабуть, вирізала з календаря-щорічника старшої сестри – портрет місцевого Великого Джо, капітана футбольної команди чи голови учнівської ради. Цей Великий Джо, напевне, зараз вставляє головній чирлідерці де-небудь у відлюдному куточку парку – а тим часом далеко-далеко некрасива дівчинка без грудей і з прищем у кутку рота співає:

«Тисяча зір у небесах… їх бачу, знаю я… що