Читати книгу - "Необхідні речі"

Поки вона вдягала пальто, задзвонив телефон. Нетті зробила два кроки в його бік, тоді спинилася.

Рейдер один раз голосно гавкнув і поглянув на неї. «Хіба не знаєш, що робити, коли дзвонить телефон? – запитували його очі. – Навіть я знаю, а я ж просто пес».

– Ні, – промовила Нетті.

«Я знаю, що ти зробила, психована ти суко, я знаю, що ти зробила, я знаю, що ти зробила, я знаю, що ти зробила, і я… тебе… ДІСТАНУ!»

– Я не підніматиму. Я йду на роботу. Це вона психована, а не я. Я нічого їй не зробила! Навіть пальцем не зачепила!

Рейдер гавкнув на знак згоди.

Телефон припинив дзвонити.

Нетті трохи розслабилася… але серце досі шалено калатало.

– Будь гарним хлопчиком, – примовила вона Рейдерові, гладячи його. – Повернуся пізно, бо виходжу пізно. Але я тебе люблю, не забувай і будь весь день гарним песиком.

Такою була магічна формула перед виходом на роботу, Рейдер добре знав її, тож пес помахав хвостом. Нетті відчинила передні двері й роззирнулася в обидва боки, перш ніж ступити назовні. Їй погіршало, коли Нетті побачила яскравий спалах жовтого, але то було не авто помішаної полячки. То Поллардів малий залишив свій триколісний велосипед «Фішер Прайс» на тротуарі, оце й усе.

Нетті домашнім ключем замкнула за собою двері, тоді обійшла ззаду будинок, щоб переконатися, що двері сараю також замкнено. Так і було. Вона рушила в бік будинку Поллі, перекинувши сумку через руку, очима визиркуючи автомобіль психованої полячки (намагалася вирішити, чи краще сховатися за живоплотом, чи просто зупинитися на місці, забачивши її). Нетті майже дісталася кінця кварталу, коли спохопилася, що не перевірила передні двері так уважно, як варто було. Вона нервово глипнула на годинник і повернулася. Перевірила передні двері. Ті було міцно замкнено. Нетті з полегшенням зітхнула, після чого вирішила, що варто також ще раз перевірити замок на дверях сараю, просто задля безпеки.

– Краще перестаратися, ніж потім шкодувати, – промурмотіла вона собі під ніс і обійшла будинок.

Долоня завмерла, коли вона потягнула ручку сараю.

Усередині знову дзвонив телефон.

– Вона психована, – простогнала Нетті. – Я нічого не зробила!

Двері сараю було замкнено, але вона простояла там, доки телефон не замовк. Тоді знову відбула на роботу із сумкою через плече.

Цього разу Нетті подолала майже два квартали, перш ніж переконання, що вона все одно могла залишити передні двері незамкненими, повернулося й почало гризти. Вона знала, що замкнула їх, але боялася, що ні.

Нетті стояла біля блакитної поштової скриньки на розі Форд і Діконесс-вей, вагаючись. Майже вирішила продовжити шлях, коли побачила, що перехрестя через квартал звідси перетинає жовте авто. То була не машина психованої полячки, а «форд», але Нетті вирішила, що це поганий знак. Вона прожогом закрокувала назад до будинку й знову перевірила двері. Замкнені. Уже дійшла до кінця доріжки, коли їй спало на думку, що годилося б іще раз перевірити також дверцята буфета й упевнитися, що він замкнений.

Вона знала, що так і є, але боялася, що ні.

Нетті відімкнула передні двері й увійшла. Рейдер стрибнув до неї, шалено махаючи хвостом, і вона трохи погладила його – але лише трохи. Їй потрібно зачинити передні двері, бо психована полячка може зайти в будь-яку мить. У будь-яку.

Нетті захряснула двері, повернула застібку й повернулася до сараю. Звісно ж, дверцята буфета були замкнені. Вона зайшла назад у будинок і з хвилину постояла в кухні. Уже починала хвилюватися, починала думати, чи не помилилась і насправді дверцята буфета незамкнені. Можливо, вона недостатньо сильно смикала за ручку, щоб точно, на сто відсотків пересвідчитися. Можливо, вони лише застрягли.

Нетті повернулася, щоб знову перевірити, і поки перевіряла, укотре задзвонив телефон. Нетті поспішила до будинку, стискаючи ключ від шафи в спітнілій правиці. Обдерла литку об стільчик і зойкнула від болю.

На момент, коли вона зайшла у вітальню, телефон знову припинив дзвонити.

– Я не можу сьогодні на роботу, – пробурмотіла вона. – Я мушу… мушу…

(стояти на чатах)

Саме так. Вона мусить стояти на чатах.

Нетті підняла слухавку й швидко набрала номер, доки думки знову не почали гризти розум, як Рейдер гризе свої іграшки із сиром’ятної шкіри.

– Алло? – озвалася Поллі. – Це «Шито-крито», слухаю вас.

– Привіт, Поллі. Це я.

– Нетті? Усе добре?

– Так, але я дзвоню з дому, Поллі. У мене якісь проблеми зі шлунком. – На той час це вже не було брехнею. – Я б могла взяти відгул? Знаю, що треба пропилососити нагорі… і той чоловік з телефонами… але…

– Усе гаразд, – одразу відповіла Поллі. – А телефоніст усе одно прийде аж біля другої. Руки досі дуже болять, тому я довго не працюватиму, сама прийму його.

– Якщо дуже треба, я б могла…

– Ні, правда, – м’яко запевнила її Поллі, і Нетті відчула, як сльози защипали очі. Поллі така добра.

– Біль гострий, Нетті? Я можу викликати тобі лікаря Ван Еллена.

– Ні… просто трохи спазмує. Усе буде добре. Якщо до обіду стане краще, я прийду.

– Та що ти, – різко відказала Поллі. – Ти не просила відгулів, відколи взагалі почала працювати в мене. Залазь у ліжко й поспи собі. Попереджаю: якщо прийдеш, я тебе додому відправлю.

– Дякую, Поллі, – промовила Нетті. Вона ледь не плакала. – Ти дуже добра зі мною.

– Ти заслуговуєш на доброту. Мушу вже йти, Нетті – клієнти прийшли. Іди приляж. Я в обід задзвоню, розкажеш, як ти.

– Дякую.

– Завжди будь ласка. Па-па.

– Па, – попрощалася Нетті й повісила слухавку.

Вона одразу ж рушила до вікна й відсмикнула фіранку вбік. Вулиця порожня – поки що. Нетті повернулася в сарай, ключем відімкнула буфет і дістала звідти абажур. Відчуття спокою й полегшення сповнили Нетті, тільки-но вона обійняла його. Нетті віднесла абажур на кухню, помила теплою мильною водою, сполоснула та обережно витерла.

Вона відкрила одну з кухонних шухляд і дістала різницький ніж. З ним і з абажуром вона повернулась у вітальню й сіла там у темряві. Так вона просиділа весь ранок, виструнчившись у кріслі, з абажуром на колінах і ножем у правій руці.

Телефон дзвонив двічі.

Нетті не відповідала.

У п’ятницю, одинадцятого жовтня, у найновішому магазині Касл-Рока минув зразковий день, особливо коли ранок переріс у полудень і люди почали обмінювати чеки на готівку. Гроші в руках стимулюють до покупок. Так само стимулює і хороша чутка від тих, що заходили в середу. Була, звісно, дрібка людей, які вважають, що судженням нечем, які відвідали крамницю у перший же день роботи, довіряти не можна, але таких була меншість, тож срібний дзвіночок над дверима входу «Необхідних речей» дзвенів увесь день.

Від