Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

И ось через кілька днів заводить Рися розмову з Семеном про Джура.

– «Скажи, Сеню, правду: як ти вважаєш Джура? які у ёго засади? що він за чоловік?»

– «Правду!.. гм! а не розсердишся?»

– «Ні!»

– «Таж ёго любиш!»

– «Так що-ж, що люблю! Хиба не можна слухать правди про того, кого любиш!»

– «Можна… та, бач, моя правда не вподобається тобі… крута дуже.»

– «Дарма, говори!»

Жук подивився на сестру: лице Рисі и погляд були звичайно спокійні.

– «Ну, слухай,» сказав Жук… «По моёму Джур – перш усего великий еґоіст; далі «космополіт», політичних засад у ёго не було й нема… гроші – ёго світоч; він пробереться в «люде»; буде колись багатим; буде лічить – та збирать гроші…»

– «Тай годі?» спитала журливо Рися.

– «Тай годі!.. чого ж ще тобі? ти чого б хотіла од ёго? може думаєш, що він чоловік-громадянин, що у ёго єсть громадска користь?… ні!..»

Рися ще більш замислилась…

– «Чом же ти мені давнійше про се не сказав?» спитала вона брата, трохи помовчавши.

– «Хиба ти мене питала про се? Я бачив, що ти так закохана в Джура, що у тебе нема и в світі нічого над Джуром…»

– «Се правда… я так думала.»

– «А тепер думаєш так?»

– «Ні!»

– «А любиш ёго й тепер?»

– «Люблю.»

– «И пішла, б за ёго?»

Рися задумалась.

– «Що ж мовчиш, Рисю?»

– «Що?.. не скажу тобі навірно, чи пішла б, чи ні… Я ёго люблю; але одружиться з ним… треба подумать ще…»

Жук обняв Рисю. – «Ну, коли так, Рисю,» сказав він, «так тепер я тобі скажу, що ти не будеш за Джуром…»

– «Чому?»

– «Тому, що він тобі не пара, ти вже не любиш ёго.»

– «Сего я не скажу: правда, тепер я не рвусь вже так до ёго, як рік назад, але колиб він тепер явився, сказав: ходім під вінець! я б може й пішла…»

– «И була б нещастна.»

– «Може!.. а все таки треба, щоб я довідалась, де він и що з ним…»

В ту саму годину, як Рися вела з братом сю розмову, в хату війшов Віренко. Перед Віренком ніхто з Жуків ні в чім не таівся и Віренко давно знав про коханє Рисі.

– «Ех! годі Вам, Орино Йвановно, нудиться,» говорив Віренко. «Нудьгою нічого не поможете.»

– «Що ж діяти,» питала Рися, «коли нудьга не кидає мене?»

– «Так ви її покиньте!»

– «Рада б душа в рай, так гріхи не пускають.»

– «Які там у вас гріхи! ви гаразд и согрішить не вмієте,» шутковав Віренко. «Ви от – розберіть гарненько: чом Джур не іде и не пише? Або вмер, або забув, або ніколи: коли вмер – вічна ёму память! коли забув – значить память у ёго коротка, не стоіть и він ні спомину, ні жалю; а коли ніколи, ну, тривайте, колись буде вольнійш…»

– «Ви жартуєте, а мені не до жартів.»

– «Єй богу, не жартую! Вам просто скучно в Жуківці, діла у вас нема ні якого, ось возьміться за діло.»

– «За яке?»

– «Хиба мало діла! Братчик ваш завів кассу, а ви заведіть школу… Не хочете сего, вивчіться акушерству або медицині. И посудіть самі, яку велику користь ви принесете нашій околиці. Я чув нераз ваші бажаня помагать народові, от и помагайте; помагайте ёму не в городі, а в селі: наша сила в селі, та в землі… А що вам Джур! забудьте ёго!.. знаючи ваш розвій, ваш погляд, я ніколи б не радив вам стать з Джуром у парі.»

– «А що, а що, Рисю?! хиба не те саме я тобі казав?» заторохтів Семен.

– «Постій, постій!.. чом же б ви не радили мені?» спитала Рися у Віренка.

– «А тому, що, вийшовши за Джура, ви переідете жить в город, про Куличан тогді й байдуже… тогді з вас користи селянам ні якоі…»

– «Чудно! хиба, живучи в городі, не можна працювати на користь селянам?» перебила Рися.

– «Можна! та зверніть увагу на те, що праця городян – більш праця теоритична. Теоретиків у нас – хоч греблю гати, а практиків нема… через се й виходить, що говорять у нас багато, а роблять мало. Цур ёму, тому городові! в городах єсть и без нас кому працёвать, працюймо в селі!.. Кажу ж вам, наша сила, наше спасенє в селі, та в землі… Чи так, Семене Иванович?»

– «З городів идуть на села проводаторі цивілізациі, без городян села б запліснівіли,» одповів Жук.

– «Гай, гай!» всміхнувся Віренко. «А чи багато ж тих міссіонерів у нас; де ті плоди, котрі виросли на селах з кореня городянскоі цивілізациі? в чім полегшало нашому селянинові? – Яким він був темним літ 200 назад, такий й тепер! Скажете може, що цивілізация визволила ёго з крепацтва; а хиба не цивілізация запропастила ёго? Хиба, давши особисту волю крепакам, «цивілізация» не наділа на всіх селян ярма економічного рабства? Хиба «цивілізация» земства не сковує більше й більше своіми податками наших селян? А все з городів иде таке добро… и все именем цивілізациі…»

– «Е, ні! ні!» перебив Жук; «тут виновата не городянска цивілізация, а та фалшива дорога, котрою йшла цивілізация… стоіть тілько звернуть на пряму дорогу.»

– «Так, але хто ж зверне? певно, що не ті цивілізатори и ватажки, що посідали в городах… Треба пильновать, щоб селяне самі звернули на путь цивілізациі, треба, щоб городянскі цивілізатори покинули теоретичну роботу в городах, та взялись за роботу в селах, та повели цивілізацию «з низу в гору». Всяка рослина йде в гору з землі… Дайте селянам землю, у іх буде хліб; уменьшіть налоги – у селян будуть гроші, не буде жидівскоі лихви; дайте учителів – вони самі заведуть школи… от що! землі й землі, світу и світу дайте селянам!»

– «От тілько заговорили про землю, зараз и являються земці,» заговорив Жук, дивлячись в вікно. «Хмара приіхав.»

– «Хмара з-проста не приіде…, але я не хочу й бачить ёго,» сказала Рися и пішла в свою кімнату.

Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:

– «Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені… вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі.»

– «Не можна,» одповів Жук; «ви не товариш по кассі.»

– «А хиба з касси дають позичку