Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

що відбулася незадовго після битви на скелі Сонця, а всі її дивовижні інстинкти, загострені й розвинені внаслідок сліпоти, казали їй, що на півночі, а зовсім не на півдні, знайдуть вони своє мисливське щастя. Та Казанова собача порода манила його на південь. Це було не тому, що він прагнув знайти людину — тепер, як і для Сірої Вовчиці, людина була для нього довічним ворогом. Просто такий уже інстинкт собаки — подорожувати на південь; так само, як вовчий інстинкт, зважаючи на нещодавню пожежу, гнав його пару на північ. Наприкінці третього дня Сіра Вовчиця переконала Казана. Перетнувши маленьку долину між двома гірськими хребтами, вони повернули на північний захід, до Атабаски. Тепер вони трималися курсу, що мав у підсумку вивести їх до верхів’я річки Мак-Фарлейн.

Торік наприкінці осені один золотошукач прийшов у Форт-Сміт, що на Невільничій річці, маючи з собою повну пляшку, набиту золотовмісним піском і самородками. Золотнище було на річці Мак-Фарлейн. Пошта дуже швидко донесла цю новину в зовнішній світ, і до середини зими сюди вже мчали на лижах і собачими упряжями перші шукачі скарбів. Дуже швидко знайшлися й інші щасливці, що розбагатіли на золото. На Мак-Фарлейні було багато вільного золота, тож старателі розібрали ділянки вздовж річки, і робота закипіла. Хто запізнився, подався до нових родовищ далі на північ і схід, й у Форт-Сміт почали надходити чутки про «знахідки» ще багатші, ніж на Юконі. І от у нову країну повалили спершу десяток, далі сотня, півтисячі, а тоді й тисячі чоловіків. Більшість із них була з південних прерій, із розсипищ на річках Саскачевані й Фрейзері. З канадської Арктики по річках Маккензі й Лаярду прибували досвідчені золотошукачі й шукайбіди. Цих бувалих чоловіків із Юкону було мало, та вони добре знали, що означає голодувати, мерзнути й помирати повільною смертю.

Одним із таких пізніх зайд був Сенді Мак-Тріґґер. Відразу кілька причин спонукали Сенді покинути Юкон. Він був «у неласці» в поліції, що патрулювала місцевість на захід від Довсона, а ще він, як-то кажуть, «опинився в сутузі». Утім це був один із найкращих розвідувачів, що коли-небудь топтали береги Клондайку. Бувало, знаходив він золотнища на мільйон чи й усі два, але швидко промантачував їх за грою в азартні ігри й за пляшкою нежурниці. Совість мав невмивану, страху — дещицю, а те, що жорстокосердець — і не гадай: усе було на виду написано. Його висунута вперед щелепа, здорові вирла, низький лоб і жахлива кучма рудого волосся відразу промовляли, що цій людині можна довіряти, лише коли тримаєш на прицілі. Що тьху, що життя — йому було все одно, тож чутки, що він кількох людей убив, ще кількох пограбував, могли бути й правдиві, от тільки поліції досі не вдалося знайти проти нього жодних доказів. Та водночас із цим набором негативу Сенді Мак-Тріґґер володів і такими рисами вдачі, як витривалість і мужність, тож навіть його найлютіші вороги не могли ним не захоплюватися. До того ж мав він небуденний розум, про що, правда, зовсім не свідчила його неприємна зовнішність.

За шість місяців на Мак-Фарлейні виросло містечко Ред-Ґолд-Сіті. Лежало воно за сто п’ятдесят миль від Форт-Сміта, а Форт-Сміт — за п’ятсот миль від меж цивілізованого світу. Коли сюди прибув Сенді, то побачив у новому місті купку грубих халуп, гральних домів і шинків. Тоді він вирішив, що поки для його «таємних» схем час не настав. Грав чоловік небагато, але виграв досить, щоб купити собі трохи харчів і половину потрібного спорядження. Серед іншого в цьому спорядженні була стара шомпольна рушниця. Сенді, що завжди мав найновіші зразки севеджів[16], посміювався зі своєї зброї, але на цей час дозволити собі кращого не міг. З тим усім він попрямував на південь, уздовж проти течії Мак-Фарлейну. Ще жоден старатель не знайшов там ні грама золота, та Сенді дуже впевнено попрямував саме в ту місцину. Небагато пройшовши, він розпочав свої розшуки на одній із невеличких приток, що брала початок за п’ятдесят-шістдесят миль на південному сході. Працював він неквапом і час від часу знаходив непогані розсипища, де можна було розбагатіти на шість-вісім доларів на день. Але таким пожиткам він був не надто радий. Уже не перший тиждень просувався в пошуках золота Сенді, та що далі він ішов, то менше йому приносив його лоток для промивання золота. Зрештою, забрів він у місця, де золото стало траплятися лише вряди-годи. Після кількох поспіль тижнів невдач Сенді був роздратований і небезпечний, у такий час краще було з ним не стрічатися. Лише наодинці із собою він не становив небезпеки для інших.

Одного дня, десь по обіді, він пристав своїм каное до піщаного берега. Було це біля річкового вигину, де потік розширювався. У таких місцях завжди більше шансів знайти хоч трохи золота. Нахилившись близько до краю води, він дещо побачив на мокрому піску. Його увагу привернули свіжі сліди — тварини тут були з годину, від сили дві тому. Було видно, що два звірі якийсь час стояли біля води поруч. Очі Сенді заблищали неабиякою цікавістю. Він озирнувся й оглянув навсібіч берег.

— Вовки, — промимрив він. — Усмалити б у їх з сьо’о старо’о ружжа. Г-м-м, трясця йо’о матері! Отаке! Серед біло’о дня…

Він схопився на ноги, утупивши очі в бік кущів.

За чверть милі Сіра Вовчиця вловила в повітрі лиховісний людський запах і попередила про це Казана. Вона протяжно завила, і доки останні відзвуки її виття не затихли, Сенді Мак-Тріґґер не ступив і кроку. Тоді він повернувся в каное, дістав стару рушницю, зарядив її й хутко подався від берега.

Уже тиждень Казан і Сіра Вовчиця бродили верхів’ями Мак-Фарлейну, і це вперше від минулої зими Сіра Вовчиця внюхала запах людини. Коли вітер приніс їй сигнал небезпеки, вона була сама. Казан саме переслідував зайця, та вже за кілька хвилин повернувся. Сіра Вовчиця лежала плазом під кущем, чекала його й увесь час принюхувалась. Через сліпоту її нюх і слух стали майже непомильними. Спершу вона почула, як за чверть милі від неї бухикнуло в руках Сенді Мак-Тріґґера весло, а тоді дуже швидко дійшов і запах. За п’ять хвилин після того, як вона виттям попередила Казана про небезпеку, той уже стояв біля неї з високо піднятою головою, роззявивши пащу й важко дихаючи. Сенді часто полював на полярних лисиць і тепер використовував тактику ескімосів. Він почав рухатися півколом, поки не опинився проти вітру. Тільки-но Казан уловив у