Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Є Свідомість безвільна, І безтямна є Воля. Перша в дії безсильна, Друга — вихор у полі. Перша — слово порожнє, Друга — сила без смислу, І обоє — тотожні, Бо в безглузді зависли... Одружитись повинні І Свідомість, і Воля, Щоб від них зачалася Діви в зорянім полі, Щоб та Воля, та Діва Зруйнувала безтяму, Вийшла з мороку в Диво, Вийшла в Небо із Ями...
Далекі дитячі марення потонули у вихорах юнацьких літ, забувалися, перекривалися все новими й новими видіннями та снами. Можливо, я й не згадав би легендарні картини з життя Байди та його соратників, та прорив у ту архаїчну пору відбувся поза моїм болінням. Коли я був у місцях, де, як жартують дотепники, «жаба цицьки дає», мені примарилася в стані дрімоти легенда про дикого коня. Звідки, чому? Я ніколи не захоплювався верховою їздою, не цікавився життям цих тварин, а тим більше — диких. Отямившись від напівсну, я записав «Баладу про дикого коня» і тут же згадав усе, що стосувалося історії Байди-Вишневецького. Балада стала бікфордовим шнуром для вибуху генетичної інформації, втаємниченої в глибинах свідомості. Ось слово в слово згадана мною балада. Можливо, прочитавши її, ти, друже читачу, збагнеш, чому вслід за нею загримотіли в моїй тямі спогади про героя прадавніх народних дум...
В Дикім Полі, в полиновім морі Скачуть коней вільні табуни, Радістю свободи і простору Веселяться й тішаться вони. А довкола трави соковиті, Плин річок і зорі уночі... Дітям степу всі шляхи відкриті - Поспішай, від щастя іржучи!.. А бува, обступить вовча зграя - Диким коням це не первина! Грім іржання в коло їх збирає, Битва починається страшна. Ніби довбні, б’ють страшні копита, Хижакам нізащо не пройти! Дружним родом вся малеча вкрита, Щілини у колі не знайти... Так біжить за роком рік Весело і втішно. Стриб-скік! Стриб-скік! Сито і розкішно! Чи то звір, чи чоловік - Знай, тікай поспішно! Стриб-скік, стриб-скік! Весело і втішно!
Втративши кілька найзапекліших бійців, вовча зграя втікає, залишивши хоробрий гурт коней у спокої, розтає в нічних сутінках, поміж хащами полину. А жеребці та старші кобили ще довго не розмикають захисного кільця, сторожко прислухаючись до степового відлуння, аж доки на обрії запалає вранішня зірниця.
Так минали роки і віки...
Якось в одному табуні у кобили народилося славне і незвичайне дитя — вороний жеребчик із срібними зірочками на чолі й спині. Вожак-батько дивувався химерній масті сина — чорній, з синіми полисками, а ще більше — іскристим зіркам, котрі — не знати як — впали з нічного неба, щоб прикрасити юного коника. Приходили милуватися жеребчиком мами-кобили та батьки-жеребці з інших гуртів, бо слава про нього котилася в Дикому Полі. Горда матінка назвала сина Зоряним, ніжила його, навчала, як берегти волю й життя. В першому своєму літі побував Зоряний у кількох боях з вовками, був свідком страшних поєдинків. Деякі старші огирі гинули, захищаючи малечу, і жеребчик, сумуючи за ними, все допитувався у матінки, чому старі бійці залишаються в степу поміж бур’янами, чому не біжать далі з гуртом. А мама, втішаючи Зоряного, тихенько іржала йому на вухо, що бойові жеребці, котрі гинуть, захищаючи рід, напуваються живою водою Зоряної Ріки і стають позахмарними кіньми, граючись з грозами та вітрами. Інколи в небі гуркочуть громовиці — то буйні гурти коней скачуть понад земним Диким Полем; палахкотять вогні блискавиць у просторі — то мерехтять іскри з-під копит радісних жеребців.
— А ми поскачемо до них? — допитувався Зоряний у матінки.
— Неодмінно, — тихенько іржала вона. — Тільки треба вирости, зміцніти та залишити по собі діток у ріднім степу...
Виростав жеребчик гордовитий Поміж морем тирси-ковили, Дивоколом сонячним покритий, У якому плавали орли. Стриб-стук, стриб-стук! Хто це? Дивні люди? Не потрапте їм до рук, А то лихо буде! Стриб-скік, стриб-скік! Вітри б’ють у груди!
Інколи табун наближався до золотавої ниви, засіяної житом-пашницею. Проте вожак, уздрівши людей, одразу ж повертав у хащі Дикого Поля. Зоряний, дивуючись, допитувався у кобили-матері, чому батько остерігається наближатися до людських осель? Адже є в людей маленькі діти? Хіба не можна з ними побавитися?
— Бійся людей, — іржала мама. — Вони з вільних коней роблять замучених шкап, котрим уже і світ немилий. Бійся, синку, навіть потикатися до оселі людської, бо навіки втратиш найдорожче — волю. Краще згинути під вітрами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.