Читати книгу - "Слідами змови"

Зціпивши зуби, я плив і плив до зеленої смуги лісу. Обважнілі черевики тягли мене вниз, наче залізні ланцюги. Хвилі хльоскали в обличчя, руки й ноги дерев'яніли від утоми…

Ні, я не здамся! Не здамся! Здається, я казав це вголос, силкуючись заглушити деренчання у вухах. Багато чого залежало від того, чи зумію я досягти далекої смуги сірої ріні, зеленої торочки дубів і сосон. Якщо я здамся і дозволю собі пірнути в жаданий спокій зелених вод, королеву вб'ють, і в Англії почнеться руїна. Тисячі англійців загинуть у братовбивчій війні. Запалають хати, жінки й діти, голосячи, кинуться шукати сховища в лісах та горах; знову настануть страшні роки, що про них народ уже майже забув.

Думка про це допомогла мені врятуватися. Я тримався не задля того, щоб урятувати стару жінку з короною на голові. Я повинен був вижити задля всіх нас. Жодна душа в Англії не знала того, що знав я, жодна душа, опріч змовників, що їхні божевільні жадання штовхають нас у жахливу прірву. Я не маю права потонути, бо разом зі мною загине й таємниця.

Дерева, що досі стояли непорушно, раптом посунули мені назустріч. Підхоплений хвилею, я побачив лісову гущавину, дорогу, що в'юнила горбастим берегом, і голі скелі, порослі лишайником. Я навіть помітив кролика, який шугнув у папороть. Я опустив ногу і, не вірячи самому собі, намацав дно.

Врятований! Мокрий як хлющ, я видряпався на високий берег і впав, хапаючи ротом повітря. За кілька хвилин я трохи очуняв і втиснув задубілі ноги в розбухлі черевики.

Доведеться ще пройти пішки сім миль до Лонсдейла, але я думав про це майже радісно. Я не дуже добре уявляв собі, де опинився, але знав, що поблизу є. долина, яка виходить під прямим кутом до озера і веде через гори на північний захід. Якщо я піду тією долиною, то ще до ночі буду дома.

Проте й на цей раз мені не судилося здійнити свій план. Не пройшов я і ста ярдів, як рантом почув голоси. Попереду біля дороги паслися шестеро коней, і стільки ж чоловіків спускалися до берега, де лежав човен.

Я метнувся назад, але моя постать у білому була дуже примітна серед дерев. Позаду зчинився галас. Спочатку я з дурного розуму побіг дорогою, що вела до Петердейла, і вже минув те місце, де нещодавно виліз із води. Однак, почувши цокіт копит, збагнув, що переслідувачі посідали на коней, і тому бігти дорогою, по якій могли скакати коні, було просто безглуздо.

Тоді я звернув праворуч, на стежку, що вела в протилежний від озера бік. Переді мною відкрилася широка долина, посеред якої мчав розбурхлий від дощу бурчак. Долина впиралася у високу гору. То була, мабуть, Рейз або ще яка-небудь вершина Гелвелінського пасма. Я бачив її лише одну мить — темну аж чорну на тлі призахідного сонця. Потім на вершину найшла хмара, і гора — моя надія — зникла з очей.

Перш за все треба тікати зі стежки. Я скочив з високого берега, поспіхом перебрів через бурчак і подерся на протилежний схил. Позаду ляснув постріл. Я в білому вбранні був чудовою ціллю, але їм завадила відстань. Добре, що мої переслідувачі не мали лука. Отоді мені було б непереливки.

Куля до мене не долетіла, зате долинув голос сера Філіпа:

— Не біжіть усі за ним! Він може повернутися на дорогу!

Мені здавалося, що серце от-от вискочить з грудей. Довелося спинитися на невеликій терасі, щоб трохи перепочити. Тепер можна було озирнутися на ворогів. Тільки двоє з них зіскочили з коней і рушили слідом за мною. Інші поскакали дорогою.

Я відразу розгадав їхній план. Понад озером пролягала лише одна дорога. Вона вела на північ до Пенріта і на південь через Керкстоунський перевал до Кендала і далі до Лондона, їм треба було тільки перетяти дорогу в двох місцях, і я не матиму іншого порятунку, як дряпатися через гори, що стали мені на шляху наче мур.

Дарма, я був на це готовий. Я хотів дістатися додому й знову побачити Кіт. Я не мав наміру вертатися на дорогу. Побачимо, хто витриваліший — я чи ті двоє. Коли б я був не такий знесилений, то легко втік би від них, але зараз не був певний, хто вийде переможцем у змаганні.

На голому схилі ніде було сховатися: ліси лишилися далеко внизу. Вище в горах стелився туман. Аби я тільки випередив їх та щоб туман не порідшав, то дідька лисого вони мене знайдуть. Та я ніколи не бував у цих місцях і йшов навмання.

Схил здіймається круто вгору. З останніх сил я долаю його. Все вгору і вгору!.. Зараз це основне.

Внизу я бачу своїх переслідувачів. Вони невідступно йдуть за мною, мов собаки, що напали на слід. Перед веде чоловік у зеленому й чорному, на півдесятка ярдів нижче дряпається його огрядний супутник у яскраво-червоному камзолі. Першого важко помітити на тлі високої зеленої трави; я бачу його лише тоді, коли він з'являється на вершечку якої-небудь скелі, — тоді його постать вирізняється на блідому вечірньому небі. Товстуна ж я помічаю відразу, як тільки озирнуся. Він червоніє, наче краплина крові.

Вони не гукають мене, знаючи, що це ні до чого і краще поберегти дух. Але вони йдуть уперед не зупиняючись, і їхня спокійна впевненість лякає мене більше, ніж гучні погрози. Вони переконані, що рано чи пізно я попадусь їм до рук.

Ми не поспішаємо. В нас немає сили бігти. Якби ви були там того вечора й побачили три постаті, які неквапливо здіймалися низкою дедалі вище й вище, то нізащо б не подумали, що між ними йде боротьба не на життя, а на смерть. Запевняю вас, ми йшли б швидше, аби мали силу.

Ми опинилися на величезній висоті. Під нами