Читати книгу - "Роман шукає"

Видатний математик Анрі Пуанкаре твердив, що з погляду математики помилки не мають градацій і що будь-яку неправильну рівність треба розглядати як найважчу помилку, навіть коли б вона була зовсім незначною: адже з неї можна вивести будь-яку іншу неправильну рівність. Він це довів математично.

Біля взяв аркуш паперу й написав на ньому:

А = В

— Вважатимемо, — казав він далі,— що фактично тут в незначна помилка. Але цей наш запис можна подати і в такий спосіб:

А — В = О,

хоч, як ми умовились, фактично ця різниця нулю не дорівнює. Та коли вона не нуль, то можна дібрати числа, за яких вийде:

С[А — В] = Д.

З іншого боку, ми маємо право помножити С на рівність, яку ми одержали спочатку, і вийде

С[А — В] = О.

Тоді в нас вийде:

С = О.

В результаті ми одержимо співвідношення, де С — будь-яке число, і це число дорівнює нулю.

— Слухай, — сказав я Вілі. — А знаєш, тут математика збігається в етикою. З погляду етики немає значення, більша чи менша провина. Підлота, скажімо, чи вбивство однаково аморальні, а не більше чи менше аморальні. Але з погляду юридичної науки, насамперед, важить градація провини. І саме в цій градації не можна припуститися помилки, бо від цього залежить доля багатьох людей, а може й усього людства. Наш професор Саєнко казав про це так: «Коли помилиться лікар, то постраждає одна людина. Коли помилиться архітектор, постраждає кільканадцять чоловік, як повалиться будинок. Та коли помилиться охоронець правопорядку, постраждає людство, бо в цьому випадку буде порушено справедливість».

Та Вілю сьогодні доля людства цікавила набагато менше, ніж його власна доля. Він знову почав хвалитися тим, що в кібернетиків швидко захистить докторську дисертацію, і бідкався — доведеться йому тоді поміняти свого мотоцикла на машину, бо докторові філософських наук уже не солідно скакати охляп на мотоциклі.

Я вирішив, що час вилити на нього трохи холодної води.

— Тепер усі філософствують, — сказав я. — У справі, яку мені зараз доручили розслідувати, я зіткнувся з таким Петручком, який теж має свою філософську теорію, та не знаю, чи збирається він робити з неї дисертацію.

— Що за теорія?

У нас не прийнято розповідати навіть близьким людям про незакінчені справи, і тому я обмежився тільки тим, що розповів про спеціальність Петручка та про його хобі.

— А теорія у нього така. Він запевняє, що це помилковий вислів — «братська могила», що кожен цвинтар окремо і всі цвинтарі разом являють собою одну братську могилу.

— Щодо цього чоловіка, — вирішив Віля, — не може бути найменших сумнівів: він злодій. Що він украв?

— А оце вже службова таємниця.

Та після дзвінка Слюсаренка я спитав:

— Слухай, ти ж колишній дружинник?

— Чому це «колишній»? Про мене треба говорити не «колишній», а «потенціальний». Якщо виникне потреба — я завжди готовий.

— То поїдемо зі мною, Тільки умова — нічого не розпитуй.

Нарешті я дожив до часу, коли подвійні обгони не загрожували мені найменшими штрафами. І от що дивно: я тепер уже не робив подвійних обгонів. Віля їхав за мною. Статечно, не поспішаючи, під’їхали ми на своїх червоношкірих мотоциклах до кафе й приткнули мотоцикли до бровки.

Я відшукав Слюсаренка, познайомив з ним Вілю, ми поговорили про футбол, а потім я зазирнув у кафе. Мегре в такому випадку випив би добру чарку кальвадосу, я ж обмежився склянкою води із автомата. Віля пити воду відмовився.

Жінки, що була з Петручком, я до цього ніколи не бачив. Але вона не здалася мені незнайомою. Я часто бачив таких жінок. Молода, ледве за двадцять років. Волосся пофарбоване в рудий колір з особливим відтінком. Це зветься чомусь відтінком «червоного дерева». Підведені темними смугами повіки. Коротенька спідниця. Це вже не міні, це — мініморум. От здається деяким дівчатам та молодим жінкам, що коли вони отак розцяцькують обличчя і вдягнуть коротеньку спідничку, то це робить їх вродливішими. І підтвердження вони знаходять у тому, що чоловіки в таких випадках залицяються до них, звертають на них більше уваги. А заграють із ними зовсім не тому, що вони погарнішали, а тому, що такий зовнішній вигляд — ніби сигнал про приступність. І дівчині, що не хоче подавати такі сигнали, мабуть, не слід легковажно одягатися й занадто фарбувати волосся та обличчя.

Та в яких насправді стосунках ця жіночка із Петручком? Найімовірніше, що це цілком випадкова зустріч. Але для того, щоб дізнатися, що вона за одна, нам доведеться докласти таких зусиль, яких докладають у кіно, щоб викрити членів банди, філії якої діють на всіх п’яти континентах. Ось чому, коли Петручок повів свою супутницю до парку, ми із Слюсаренком та Вілею пішли за ними.

І тут на наших очах відбулося те, що ми звикли бачити на кіноекранах: до Петручка підійшли два чоловіки в однакових плащах і однакових капелюхах, відтерли незнайомку, непомітно, але сильно взяли Петручка за руки й повели по алеї. «Що ж це таке? — обурився я. — Що за неузгодженість? Хто вони такі? Звідки?»

— Хто це? — здивовано спитав у мене Слюсаренко. — Куди вони його ведуть?

Вони переступили через невисокий парканчик і потягли Петручка, якого й ноги не тримали, прямо вниз по схилу, без дороги, між деревами й кущами.

— Стійте! — закричав я і кинувся навздогін, а Слюсаренко й Віля — за мною. І тут пролунав постріл. Це вперше в житті по мені справді стріляли! А я навіть не взяв з собою пістолета…