Читати книгу - "Ідуть роботарі"

Мадлена здригнулася. Вона чула, колись їй розповідали про такий спосіб допитувати, коли з людиною робили все, що спадало на думку катам-поліцаям. І, здається, це називалося саме «третім ступенем» допиту. Тоді вона не вірила, що в культурній країні, в добу електрики, літаків, соціалістичних партій, автомобілів і радіо — може існувати середньовічне катування ув’язнених, що нагадувало методи «святої інквізиції». Тепер доводилося повірити, бо Гордон Блек був людиною, не здатною жартувати…

— Переведіть міс Стренд до придатнішої для неї камери. Такої, щоб ніщо не спонукало її шукати крізь вікна побачення із знайомими та приятелями, — наказував тим часом Блек.

І, коли вартові вже вели Мадлену з камери, він не витримав штучної ввічливості і єхиднувато додав:

— У карцер без вікон!

Дві неясні постаті пробиралися, озираючись, повз паркан будинку Мадлени Стренд. Було вже досить темно; місяць, як і минулої ночі, вперто ховався за густими хмарами, на місто спустився вогкий туман, що накрив своєю білявою ковдрою вулиці і пригасив світло вуличних ліхтарів. Даремно вони намагалися розігнати туман своїм завжди яскравим промінням: туман був дужчий. І від ліхтарів залишалися тільки неясні білуваті плями у жовтому туманному молоці.

Дві неясні постаті пробиралися повз паркан, оглядаючись і помацки шукаючи хвіртку. Ось одна з них спинилася; враз спинилася й друга. Перша помацала рукою хвіртку, пробуючи відчинити її. Але хвіртка була заперта на замок. Тоді перша щось тихо прошепотіла другій і безпорадно розвела руками. Друга прошепотіла:

— Лізь ти перший, Тім, а я постережу. Коли перелізеш, перестрибну і я. Тільки спочатку добре обдивись, може, там хтось чекає.

Тім легко підтягнувся на руках і зазирнув за паркан. Скільки дозволяв бачити густий туман, у садку не було нікого. Гойднувшись раз і два вздовж паркана, Тім легко перестрибнув на той бік, впавши на підігнуті ноги. Під ним затріщала суха гілка — і Тім застиг на місці, тривожно оглядаючись. Пройшло не менш хвилини, поки він ворухнувся. В садку не було нікого.

Двома легкими ударами по паркані Тім подав знак Бобові, а сам пройшов далі, розшукуючи двері в будинок. Ось вони. Тім помацав їх: замкнено!

Позаду почувся глухий шум; то перестрибнув через паркан Боб Леслі. За кілька секунд він був коло Тіма.

— Все гаразд?

— Так.

— Відчиняй!

Тім тихо відімкнув замок ключем, який йому дала Мадлена минулої ночі, і відчинив двері. Всередині було теж тихо. Вони увійшли в кімнату, ще раз пильно обдивилися. Ні, боятись було нічого.

Тім поглянув на свій годинник: його циферблат, що світився зеленуватим світлом, показав двадцять хвилин на восьму.

— Маємо час. Сідай, відпочинемо.

Вони сіли недалеко від приймача. Тім вийняв цигарку і хотів запалити її, але Боб суворо спинив:

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб полісмен, проходячи вулицею, побачив світло і зацікавився ним? Тім, з якого часу ти знов перетворився на дитину?

— Ну, не буду. Просто дуже втомився. Ти гадаєш, мені було легко вимахувати руками на дереві? А потім знов-таки не було часу відпочити.

— Згоден, що махати руками взагалі не така легка справа. Проте, хіба я тобі погано порадив?

— Авжеж ні, — відповів Тім. — Головне те, що я не знаю цієї триклятої азбуки Морзе. Записав те, що відповіла Мадлена, а що саме — чорти його знають. Самі тобі крапки та риски. Молодець той Петер Шванген, одразу прочитав!

— На те ж він і телеграфіст. Але вона все ж таки не встигла тобі всього переказати?

— Так. Урвала на слові «потім». Здається, до камери прибігли поліцаї, що помітили її рухи. А от я зараз спробую.

— Чи не рано?

— Ні. Якраз пів на восьму.

Тім підійшов до приймача, намагаючись роздивитися його ручки.

У темряві не було майже нічого видно. Тім вийняв а кишені маленький електричний ліхтарик і освітив ручки приймача.

Ось вони, ті вимикачі, про які казала Мадлена. Один з написом «струм», другий — «екран». Обережно, ледве доторкаючись, він повернув перший вимикач: лампи приймача засвітилися блідим жовтуватим світлом.

— Так, — похвально відгукнувся Боб.

Тім ще обережніше повернув другий вимикач: екран, уже знайомий йому з попередньої розмови з Галераном, засвітився приємним яскравим блакитним світлом. Здавалося, усе було гаразд. Правда, на екрані поки що нічого не було видно. Ним пропливали лише безформні світлові хмарки, що, здавалося, закривали собою всю поверхню екрана. Але це було, мабуть, тому, що Галеран ще не починав свого пересилання.

— Е, Тім, ми забули дещо зробити! Адже з вулиці можна побачити і тебе, і мене при цьому світлі. Гаси, я тобі кажу!

— Та…

— Гаси, упертий чортів сину!..

Тім вимкнув приймач, Боб підійшов до вікна і щільно затулив його завісою; те ж саме він зробив і з другим вікном. Потім він звелів:

— Ну, вмикай. І можеш тепер запалити цигарку. Закурю і я.

Тім знов увімкнув приймач. І майже одночасно на екрані серед світлових хмарок почала вимальовуватися знайома вже Тімові постать Галерана. Далекий співбесідник мов уважно придивлявся з екрана, ніби шукаючи чогось в кімнаті.

Тім проговорив, як колись Мадлена, прямо у мікрофон, що висів перед його обличчям:

— Добрий вечір, товаришу Галеран!

Вираз обличчя Галерана не змінився, залишаючись таким же підозрілим, мов він не чув вітання Тіма. Ще через кілька секунд його губи ворухнулися, і він заговорив, не змінюючи виразу обличчя:

— Хто це коло приймача? Мені потрібна Мадлена Стренд.

— Це я, Тім Кроунті.

— Я вас не бачу, — відповів холодно Галеран. — Я маю справи до товаришки Стренд.

— Вона заарештована, —