Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Любомир.

— Тепер ми знайомі, Любчику! — Посмішка з її обличчя не сходила. — Як дивно все. Ми так давно покохали одне одного, і лиш тепер знайомимось по-справжньому.

— Так, це справді дивно. Я нічого про тебе не знаю, але мені здається, що ми знайомі все життя. Знаєш, я так боюся, що сон зараз обірветься і ти знову щезнеш… — Чоловік міцно пригорнув її до себе.

— А може, ми й справді зараз у снах? — Любка підвела голову й занепокоєно подивилась йому у вічі.

Вони нарешті озирнулися навкруги. Пишний яблуневий цвіт, під яким вони стояли, здавалось, торкався небесної блакиті. Сонячне проміння пробивалося крізь рожеві віти й мерехтіло золотистим сяйвом, засліплюючи очі. Повз них проходили люди — безліч людей, яких вони не помічали досі. Хтось уже встигнув відтиснути кнопку паузи, і світ знову зарухався у своєму шаленому ритмі.

— Ні. Це не сон, — полегшено зітхнувши, впевнено мовила жінка. — У ньому ніколи не було всіх цих людей, сонця. До того ж… я знала, що ми зустрінемось весною, коли будуть квітнути яблуні. Я виразно відчула це якось зненацька, пережила її, першу мить нашої зустрічі. В мене часто так буває.

— Як цікаво. Розкажеш мені про це?

— Мені стільки всього потрібно сказати тобі…

Тримаючись за руки, вони пішли уздовж вулиці.

— Тут поряд мій будинок. О-он той, поряд із височенною липою, бачиш? — показав Любомир. — До речі, з мого вікна такий чудовий вид на наше місто! Воно — як на долоні. Ходімо?

— Ходімо!

Вони підійнялися на п’ятий поверх і увійшли в квартиру.

— Заходь, не хвилюйся. — Він обійняв її. — Я живу сам. Мама в передмісті — рік тому переселилася в нашу хатинку, де жила колись бабуся.

— Принаймні якщо я зараз прокинусь, то знатиму, де тебе шукати, — посміхнулась Любка.

— Дійсно! Знайди мене, якщо зараз все раптом обірветься, — розсміявся Любомир.

Вони увійшли до вітальні.

— Як затишно в тебе! Затишно і приємно. Знаєш, я так і уявляла собі твоє життя.

У світлій просторій кімнаті стояв диван, журнальний столик, книжкова шафа з безліччю книг і дисків; на тумбочці — музичний центр і ноутбук. На стінах висіли намальовані маслом пейзажі і світлини в дерев’яних рамочках. В кутку величаво розташувалось чорне, дещо потерте часом фортепіано, на якому височів керамічний підсвічник зі свічкою і стос нот.

— Ти граєш на фортепіано? — вражено спитала.

— Так. Зараз, на жаль, не так часто, як би того хотілось. А в юності серйозно думав займатися музикою. Та… трішки іншою стежкою пішов.

— Зіграєш мені?

— Звісно зіграю. Але пізніше. Ходімо, я мушу тобі щось показати.

Він узяв її руку, і вони вийшли на балкон. Від панорами, яка відкрилась перед ними, Любка аж оторопіла. Будинки під червоними покрівлями просто тонули в яскравій зелені дерев, подекуди випиналися верхівки старовинних пам’яток. Он чудово видно Кафедральний собор, поряд височіє Ратуша. Трохи далі — Домініканський собор і Успенська церква. Позаду цього краєвиду, гармонійно доповнюючи пейзаж, здіймалась вежа Високого замку. Жінка впізнавала вулиці, якими ходила безліч разів.

— Дійсно, все місто — як на долоні! — вражено мовила вона. — Яке ж воно дивовижне! А наша вуличка… її не видно звідси?

— Вона за тими деревами, трохи збоку. Весною і літом за зеленню її не видно. Ми обов’язково підемо туди завтра, гаразд? — Він ніжно пригорнув її до себе.

— Так, підемо! Уявляю, який краєвид із твого вікна увечері.

— Сьогодні ти зможеш ним помилуватися, — усміхнувся Любомир. — Нікуди тебе не відпущу, чуєш?

Сутінки підкрались непомітно. З колонок музичного центру неголосно лунала музика Шопена. Запалена свічка м’яко освітлювала кімнату. На столику стояли фрукти, пляшка з червоним вином і келихи.

Вони сиділи одне навпроти одного просто на підлозі, на м’якому ворсистому килимі, і розмовляли. Коли зовсім стемніло — вийшли на балкон. Такої дивовижної панорами вечірнього міста Любка ще не бачила — воно палахкотіло безліччю вогнів на фоні яскраво-синього неба.

— Це просто фантастика… — захоплено видихнула вона.

— Я люблю Львів усім серцем. Він так глибоко в мені, в моїй душі…

— І я люблю це місто. Воно покликало мене, разом із тобою…

Вони мовчки стояли якийсь час, аж доки не стихла музика.

— Тепер зіграєш мені?

— Зіграю, ходімо.

Чоловік сів за фортепіано. Любка стала поряд, обіпершись об покришку інструмента, і захоплено дивилась на нього.

— Цей твір один із небагатьох, які я досі можу зіграти без нот, один з моїх улюблених — «Місячна соната» Бетховена.

Він бережно доторкнувся клавіш, і тієї самої миті музика плавно й чуттєво полилася, захоплюючи їх обох у свій чарівний світ. За інструментом, осяяний свічкою, Любомир виглядав граційно й неповторно. Його довгі пальці вправно рухались по клавішах, завитки волосся вибилися з хвостика і спадали обличчям, та він не звертав на них уваги, бо повністю був під владою музики. Він то заплющував очі, часом схилявся над інструментом, то затримував печальний погляд на Любці.

— Знаєш, Бетховен написав цю сонату для Джульєтти Ґвічарді, — задумливо повідав Любомир, завершивши твір. — Ця юна дівчина була його ученицею. Він закохався в неї, коли почав втрачати слух. Та вона не розуміла його, не сприймала його геніальності й почуттів і згодом вийшла заміж за іншого — нездару, зате графа, мабуть, аби отримати статус графині. Уявляєш, якого болю вона завдала Бетховену? Цей біль я відчуваю в його Сонаті. В цих акордах мені чується благання зраненого серця відповісти на його почуття… місцями спалахує надія на взаємність…