Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Тобі теж подобається цей камінь? — з гордістю досвідченого колекціонера спитало чудовисько. — До речі, його викинула стара, що жила на Вершині Тиші. Шкода, що я так і не зжер її. Божевільна спромоглася відрубати щупальце, яке, на щастя, відросло.

«Есха? — здивувався я — Цей камінь викинула Есха? То ось що шукають жерці? Неймовірно, якщо бабця хотіла сховати камінь, то кращої схованки, ніж дно Ока Дракона, годі й шукати. Але схоже на те, що Есха не переховувала камінь, а поховала його в мертвих водах темного озера. Вона ж не знала, що харон підбере його. Чи все-таки знала? Чому ж бабця зробила саме так? Зрозуміло одне: вона точно не хотіла, щоб камінь потрапив до рук жерців. А судячи з того, що я чув, вони і не підозрюють, де він. Отже, це справді надійна схованка».

Харон дивився трьома пронизливими очима і ніби відстежував думки.

— Тобі щось відомо про цей камінець, хлопче? — якось підозріло запитало чудовисько.

— Я знаю лише, що його шукають жерці, а та божевільна, як ти висловився, — моя бабця, і є підозра, що її зникнення якось із цим пов’язане. Ти щось знаєш, хароне?

— Думаю, тобі вже час іти, — скоса зиркнувши, сказала потвора.

— Я не заберу камінь, хароне. Просто хочу дізнатися, чому зникла бабця.

— Нічого не знаю про божевільну стару, — кваплячись відповів харон. — Якщо хочеш вибратись звідси, раджу вирушати просто зараз.

У словах чудовиська простежувалась неприхована погроза. Отже, харон щось знає, та чомусь не хоче говорити. І не просто не хоче — він боїться втратити камінь. Коли я заглянув потворі в очі, здалось, що сила амулету починає гаснути перед силою, яку набуває цей дивний камінь. Я відчув загрозу, яка раптом нависла наді мною. Потрібно вшиватися звідси, доки чудовисько не передумало показати вихід.

— Гаразд, я йду.

Міцніше затиснувши шаблю Есхи, я піднявся.

— Іди за мною, — коротко сказав харон і поповз вперед, показуючи дорогу.

Звивистий підземний коридор розгалужувався, закручувався в спіралі, несподівано обривався прірвою, підіймався вгору і круто опускався вниз. Це був справжній лабіринт. Без супроводу з нього ніколи не вибратись. Але несподівано тунель різко обірвався. Я голосно ковтнув слину і на мить пошкодував, що довірився потворі. Та краще придивившись, розгледів слабо освітлений камінцями-ліхтариками, ледь помітний вузький лаз. Харону туди не пролізти, та і мені не просто протиснутись між двох стін, які кожної миті грозили розчавити, як комаху.

— Тобі — туди, — сказало чудовисько, не дивлячись в очі. — Сподіваюсь, ти зможеш вибратись із підземелля.

Останні слова стривожили. Тільки зараз я починав розуміти, яким небезпечним може виявитись шлях. Заблукати — означало загинути. Та назад дороги не було. Харон масивним тілом загороджував відступ. Я був упевнений, що він зробить усе, щоб не дозволити повернутися назад до його скарбу. Ще недавно потвора була добрим порадником, а тепер в її очах палала ворожість. Прикро ось так розлучатись з хароном, все-таки він допоміг знайти шлях з Вершини Тиші.

Я вже майже протиснувся у вузький прохід, але повернувся і крикнув:

— Якщо все-таки вдасться вибратись із підземель, я спробую відшукати твою сім’ю. Що передати?

У цей момент я побачив, як в очах потвори з’явилось щось схоже на ніжність, але лише на мить.

— Нічого. Я сам скажу їм усе, що хочу сказати, — і харон, розвернувшись, вже повз назад до печери, до скарбів.

— Дякую! — крикнув я навздогін, і чи то здалось, чи дійсно спина чудовиська здригнулася від цих слів, але харон продовжував повзти геть.

Коли потвора зникла з поля зору, хвиля нестерпного щему накрила з головою. Глибока самотність, що змушує безсило опускати руки, і страх, який засліплює очі, спустошливим вихором увірвались у серце. Залишаючись один на один із світом, який постійно підкидав випробування на міцність, я все ж розумів: потрібно рухатися вперед. Згадував настанови Есхи і Едо та заспокоював себе: друзі зі мною. Їхня незрима присутність надавала сил, змушувала не піддаватись паніці, не кинутись назад за хароном, а зробити крок вперед, крок у невідомість…

Освітлений, доволі низький підземний коридор круто петляв і справляв гнітюче враження. Я швидко, не зупиняючись ні на мить, ішов вперед. Та інколи стеля опускалася зовсім низько, а відчуття невідворотного кінця паралізувало розум, забивало подих. Здавалося, що кам’яний мішок затягнеться і навіки поховає у надрах. Доводилося повзти, повільно та незграбно. Але, на щастя, стіни послабляли обійми, знову росли вгору і я з полегшенням, розпрямившись, швидко просувався вперед, стараючись не звертати уваги на докучливу одноманітність підземного пейзажу.

Не знаю, скільки часу я брів, не даючи собі перепочити. Ні спрага, ні голод, ні втома, здавалось, ніколи не зупинять. Доки вихор часу і виснажений організм не закрутили у лиходійному танку. Мене наче вирвало з реальності і кинуло у безкінечний простір часу. Вічність! Здавалось, цілу вічність я блукаю по байдужому підземному лабіринту. Ні сонце, ні зорі — ніщо не могло підказати, що зараз: день чи ніч? І скільки вже йду без перепочинку. І лише тоді, коли підземний коридор вперше утворив роздоріжжя, я зупинився. Затуманений розум гарячково вирішував: куди ж іти — направо чи наліво? Я безсило звалився на землю і одразу ж заснув, здається, мертвим, без сновидінь, сном. Прокинувшись, відчув шалений голод, і тільки підкріпившись, повернувся до