Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як не тішив себе Дейкало тим, що передав справу до рук фахівця, його збентежила серйозність, з якою до його інформації поставився майор.
Вискочивши з відділку, Авенір стрибнув на свою сріблясту «Веспу» і помчав до Святошина. Його скутер розрізав потік машин, наче кулька, випущена з рогатки. І Авенір вкотре порадів, що осінь цього року тепла і суха — немає ні калюж, ні ожеледі.
На його дзвінок ніхто не відповів, і тоді він відчинив двері власним ключем.
Щоправда, вони з Русею домовлялися, що з метою конспірації Авенір не користуватиметься ним, — цей ключ буде на крайній випадок. Але, схоже, зараз наступив той самий крайній випадок.
Вбігши до кімнати, Авенір побачив, що Руся спокійно спить, сховавши голову в подушку. Між краєм ковдри і подушкою виднілося лише пасмо русявого волосся. Авенір із полегшенням зітхнув, хоча й трохи здивувався — адже зазвичай Руся спить сторожко, її може розбудити не те що дзвінок у двері, але навіть шурхіт газетної сторінки.
Він тихо пройшов на кухню і ввімкнув газ під чайником. Хотілося кави, та й Русі гаряче питво не завадить. Авенір просидів у кухні біля столу з газетою на колінах вже понад годину, а Руся все не прокидалася..
Уже був пізній вечір. Дейкало вирішив нарешті розбудити дівчину, дати їй ліки і перестелити ліжко.
Він зайшов до кімнати, ввімкнув нічник біля ліжка і відкинув ковдру. Руся спала. Авенір торкнувся її руки. І раптом рука безвладно, наче у мертвої, впала з ліжка.
Авенір скрикнув, схопив Русю за плечі і заходився її трусити, щоб привести до тями. Дівчина не озивалася, не розплющувала очей, лише тяжко дихала.
Проклинаючи себе за бездіяльність, Авенір кинувся телефонувати до «швидкої». Безладно метушився по квартирі, поки дочекався лікарів. Намагався потелефонувати Дементію, але привітний дівочий голос повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Оглянувши Русю, лікар заклопотано повідомив, що мусить покласти її до лікарні.
— Та скажіть, що з нею? — Авенір мало за барки не хапав втомленого лікаря.
— Думаю, важка форма пневмонії, але точніше вам зможуть сказати після аналізів, — мабуть, лікар звик до родичів-панікерів. — Та не хвилюйтеся так. Ми її підлікуємо, а ви потім відгодуєте її вітамінами, — лікар поглянув на Авеніра, і оцінивши, вочевидь, його стильний одяг і дорогий годинник, додав: — Може, звозите відпочити кудись у теплі краї. Наприклад, до Єгипту.
Авенір трохи заспокоївся, зібрав для Русі деякі речі: зубну щітку, пасту, нічну сорочку і халат. Потім помчав на своєму скутері слідом за «швидкою» до лікарні. Але далі прийомного покою його все одно не пустили. Він ще трохи помаячив біля дверей і поїхав додому.
* * *Не гаючи часу, майор Дементій вирішив відвідати товариство «Друг споживача», в якому працювала покійна Ольга Іванівна Степаненко. Він не виключав, що товариство зникло невідомо куди. Якщо, звичайно, воно було створено зі злочинною метою.
Однак воно існувало і справді знаходилося за адресою, зазначеною у паперах майора.
Це була звичайна двокімнатна квартира, обставлена старими недолугими меблями. Працювали там самі жінки. Але майор почувався серед жінок, як риба у воді.
Викликавши загальне пожвавлення, Дементій всівся за найближчій стіл. Якась із працівниць запропонувала йому чаю і заходилася клопотатися біля кип’ятильника.
— Дівчатка, ви мене не спалите разом із вашою конторою? — весело запитав майор дівчаток, наймолодшій із яких було далеко за сорок. Він давно вже не бачив такої допотопної техніки. — Невже вам ваші боси не можуть купити пристойний чайник?
— Вони краще собі куплять, — похмуро відповіла жінка, на вигляд наймолодша серед усіх. Решта зашикали на неї.
Дементій вирішив звернути увагу саме на неї. Для початку він розпитав про призначення їхньої роботи.
— А що робота, — відповіла метка молодичка. — Ходимо по людях і питаємо. Хто яким милом миється, якою пастою чистить зуби. Інколи питаємо про ліки, інколи про косметичні засоби.
— На вулиці?
— Буває, що на вулиці, а часом нам загадують опитати мешканців якогось певного будинку.
— А хто обирає будинок?
— Наш бос, — загомоніли і решта. — Приходить і приносить адресу, а також список питань.
— Тільки ми не любимо ходити по квартирах, — знову втрутилася та сама молодиця. — Писанини більше.
— Як це? — здивувався Дементій.
— Якщо ми опитуємо певний будинок, то мусимо писати звіт, указувати номер квартири, прізвище або ім’я та інші дані, — відповіла літня жінка, яка перед тим намагалася напоїти майора чаєм. — А чому ви питаєте?
— Я прийшов розпитати вас про Ольгу Іванівну, — пояснив майор, — але позаяк ніколи не мав справу з такою організацією, як ваша, вирішив ознайомитися з умовами праці. Ви ж не проти?
— Звичайно, ні. Але після смерті Ольги минуло багато часу. Чого це вона вас цікавить?
— Ми не знайшли її рідних. Я подумав, можливо, ви знаєте когось.
— Не було в неї рідних, — авторитетно відповіла літня жінка.
Співробітниці Ольги Іванівни розповіли майорові те, що вже було відомо від її хазяйки.
Зрозумівши, що нічого нового він тут не довідається, Дементій попрощався і вийшов. Але на вулиці майор затримався, очікуючи моторну молодичку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тут баба ворожила (2006)», після закриття браузера.