Читати книгу - "Свій час"

— Ірмо?.. Ірмо, що таке?!

З насолодою. Лівою рукою вчепившись намертво в його волосся, теж голе без хроноса, дубашу, дубашу кулаком правиці по нахабному писку, ослизаюсь і не влучаю, та все одно — отак, отак, отак!!! Як добре, що він по щось нахилився, а тепер уже не випростається, сволота, падлюка, і скільки йому платять у плебс-кварталі за таких несосвітенних дуреп, готових куди завгодно, хоч за край цивілізовано світу, хоч за кордон власного часу?!..

— Ірмо, годі вже. Боляче все-таки.

— Нащо? Ти? Мене? Сюди? Привів?!

— Вгамуйся, кажу!..

Щось гостро-тверде з розмаху встромляється в спину, і лікоть обдертий, і спідниця, коли намагаюся звестись, з тріском рветься по живому.

— Що я тобі зробив?! — волає звідкись згори Іґар. — Ти ж сама хотіла! Хіба ми не домовилися?

Ліву руку досі стиснуто в кулак, і між кісточок пальців стирчать, немов котячі вуса, кінчики його видертого волосся. Зловтішно всміхаюся.

Іґар простягає руку:

— Вставай.

— Ти не казав про плебс-квартал!

— Ясно що не казав! Вони ж відстежують кожну згадку! Кожну, розумієш? Не лише в комунікації, а й в особистому, у них необмежений рівень доступу! Бодай раз зрониш у розмові це слово — і все, тебе марковано, твоє пересування відстежують від і до. Хіба ти не знала?

— Отже, тут уже можна?

Він торкається до ока, що вже стало ледь вужчим за друге, з помітним синцем під бровою. У мене каблучка на середньому пальці, давній-предавній фамільний перстень із камінцем, що зветься олександрит. Зауважую, що він уперше на моїй пам’яті не фіолетового, а яскраво-блакитного кольору.

— Тут — так.

— То розповідай.

Підводжуся, ігноруючи його простягнену руку, піднімаю поділ, щоб повідчіпляти колючки і мікросхеми. Видертий шмат тканини відхиляється прямим кутом, а й справді варто підкоротити спідницю, тільки от нема чим обрізати… Іґар важко дихає, набурмосений і злий.

— А я тобі все розповів. Усю правду, за винятком страшного слова. Можу це виправити: плебс-квартал, плебс-квартал, плебс-квартал!.. Страшно?

Його око пухне на очах; від мимовільного каламбуру стає смішно.

— Бо ти звикла оперувати стереотипами. Набором понять, кожне з яких уже тягне за собою повний комплект характеристик, одразу весь, цілком! Плебс-квартал — відстійник людства, так? І тут саме звалище за іміджем. А знаєш, навіщо воно, це звалище?

— Для того, щоб…

— Не вгадала! Звалище — щоб до них ніхто не пхався. Чи помітила ти, що побутових відходів тут практично немає? — інакше смерділо би трохи інакше, в рази. Тут саме цифровий цвинтар, бо цифру вони поховали. У них справжнє життя!

— Можу уявити.

— Сподіваюся, що таки можеш. Ти і уявила, коли я тобі розповідав. Чисту правду! Пригадуєш? — про те, як можна бути разом, не синхронізуючись, кохати, не боячись дотиків, радіти життю, не рахуючи екви… І ти сама побачиш!

— Ні!

Раптом Іґар видає різкий скрекотливий звук. І відразу ще один. На середині третього витягує звідкілясь свою прямокутну штуку, як він її назвав… мобільник? Затуляє нею вухо, але нічого не каже. Опускає.

— Ірмо, вони вже тут. Я прошу тебе.

— Ти мене що?..

Регочу на повен голос, нічого не можу з собою вдіяти, він неймовірно смішний, з підбитим оком, зі скуйовдженим волоссям — затягнув мене бозна-куди і мене ж таки просить про послугу, бо ніхто не збирається на нього зважати тут, у його чудовому, розкішному, неймовірному плебс-кварталі! Бо не треба було пхатися. В чуже, незбагненне і, в кожнім разі, вороже життя.

Вони наближаються. Виринувши бозна-звідки, принаймні точно не пішки прийшли від самісінького обрію; нуль-транспортування, портал, якась ляда в землі? Темні постаті проти світла, лише двоє — ми з Іґаром, мабуть, ще могли б опиратися, тікати. Чи хоча б…

Повертаюся до нього:

— Іґаре… Активуй хронос! Будь ласка!!!

Він напружено посміхається:

— Знову? Не варто так боятися людей.

І додає вже геть благально:

— Ходімо з ними. Там справді добре. Я був, я сам бачив.

Фінальною подією та кульмінацією Літературного фестивалю стане багатогодинний гала-марафон «Вірші та проза нон-стоп» на площі Свободи, що його транслюватимуть на сайті фестивалю в онлайн-режимі. В марафоні візьмуть участь як віп-гості (Сібіл Скотт-Маєр, Амітабх Брахматашапутрі, Андрій Маркович, Юрій Нечипорук, Арна та ін.), так і молоді поети та прозаїки.

Ранок видався несподівано холодним, з цукровою плівкою інею на карнизі, і мама гукнула Богданові, щоб він узяв шарф, і, звісно, він узяв, щоб не сперечатись і не наражатися на розпитування, куди це він у неділю, а вже дорогою на зупинку припекло сонце і стало геть гарячим через запилюжене вікно маршрутки. Шарф Богдан поклав на коліна та й забув про нього, дивлячись на будинки, що пропливали повз — спершу панельки, а незабаром уже