Читати книгу - "Ратники князя Лева"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Повірте, я ні про що не шкодую. Видно, така моя спокута за гріхи, що я вчинив на землі. Мені навіть неважко помирати, знаючи, що моя сестра жива і що про неї піклуються. Перед смертю я хочу попрохати вас про дві речі.
— Проси! Прохання вмираючого — закон! — сказав Неждан.
— Я хочу, щоб ви розказали Златі про мене.
— Це буде важко зробити. Ми не знаємо, коли знову повернемось у Тустань, але коли повернемось — розповімо обов’язково!
— Цього мені досить. Виконайте і моє друге побажання. Я не хочу лежати непохованим, щоб моє тіло розтерзали голодні вовки і ведмеді. Поховайте мене по-християнськи. Знаю, я не заслужив цього у житті, але, можливо, з поваги до брата Злати ви зглянетесь наді мною.
Брати знову переглянулися, і Тугар кивнув головою.
Заодно вирішили поховати й інших. Остромир невдовзі помер. За ним відійшов ще один розбійник. Двоє інших продовжували мучитися, і щоб більше не затримуватися, Тугар завдав їм «удару милосердя», водночас припинивши страждання.
Нашвидкуруч засипавши яму землею, ратники скочили на коней і поскакали просікою, намагаючись надолужити згаяний неочікуваною затримкою час.
Того дня Тугар з Нежданом не говорили про брата Злати, що казна-звідки з’явився у їхньому житті і так саме несподівано зник. Цього разу вже остаточно. Кожен розумів, що для Злати це буде важким подвійним ударом: довідатися про брата, якого вона вважала мертвим, та одразу ж дізнатися, як він помер, загинувши від руки улюбленого названого брата. Так, їй це буде важко витримати.
А поки що Злата ні про що не здогадувалася, бо названі брати Тугар і Неждан прямували у бік, протилежний тому, де зараз перебувала жінка. І невідомо, коли вони знову побачать її. І чи побачать узагалі, тим більше що через день на загін знову напали. Залишивши вісім трупів, цього разу вже не утрудняючись їх поховати, Неждан зі своїм загоном заспішили далі.
Така активність розбійників пояснювалася просто: цією дорогою прямували торгові каравани — найпривабливіша здобич. Правда, частіше нападникам вдавалося спіймати облизня — останнім часом каравани супроводжували охоронці. Тоді нападу зазнавали всі, хто траплявся на їхньому шляху. І знову не завжди успішно. Після подорожі загону з Тустані розбійники не дорахувалися двадцяти семи своїх товаришів. Небагато, якщо рахувати всіх бажаючих поживитися за рахунок інших, але недобра слава про загін уже йшла перед ним, тому до Бакоти Неждана з ратниками більше не тривожили.
Місто, призначене для оборони південних кордонів держави від набігів ординців, було повністю беззахисне. Якщо інші міста хоч залишили сліди, де колись стояли оборонні стіни, то в Бакоті їх знесли, а місце зрівняли з землею. Будь-хто міг підібратися до міста і без перешкод захопити його. Таку долю Бакота заслужила через зраду колишнього воєводи міста Милія. Він двічі зраджував короля Данила, одного разу зміг викрутися, а от іншого не вдалося. Теперішній воєвода Бакоти Славомир не дозволяв зрубувати високого дуба на головному майдані міста, хоч він іноді заважав. Саме на цьому дубі три місяці на вітру гойдалося тіло зрадника Милія. Воєвода не дозволяв його знімати, аж поки воно само не впало на землю. Але і після цього Славомир не заспокоївся. Тіло Милія вивезли у чисте поле і залишили на поталу диким звірам. Для цього навіть поставили віддалік сторожу, щоб переконатися, що ніхто, крім стерв’ятників, не наблизиться до нього. Так безславно закінчив своє життя двічі воєвода міста Бакоти і двічі його ж баскак Милій. Проте зараз під загрозою великого штрафу заборонялося навіть згадувати про нього.
Відкритість Бакоти всім вітрам, така бажана монголам, що із завидною періодичністю її перевіряли, щоправда, останнім часом вдовольнившись простим спогляданням з протилежного берега Дністра, виявилася оманливою. Князь Лев тримав у місті велику залогу, тим самим перекривши нею відсутність мурів.
А увечері сьомого травня вона поповнилася ще п’ятьма воїнами. Воєвода Славомир хотів було зустріти їх так само, як і попередні п’ятірки, але послання князя Лева примусило його змінити своє ставлення до прибулих. Насамперед він викликав до себе соцького Володислава і показав тому принесений Нежданом лист. Той, хоч і був значно старший, лише кивнув головою і закликав пройти за ним. Увечері того ж дня Неждан став новим соцьким війська у Бакоті.
XXУ суцільних сірих дощових хмарах якимось чином утворився розрив, і вперше за кілька днів з’явилося вечірнє призахідне сонце. З’явилося — і освітило густим червоним сяйвом скелі Білої гори. Здавалося, камінь ураз загорівся, і вогонь от-от перекинеться на гору. Вражений від побаченого, Тугар мимоволі замилувався цим видовищем. Він саме повертався з дозору, де провів увесь мокрий холодний день. І невеликим полегшення виявилося те, що надворі початок осені, що ще будуть теплі дні. Можливо, тепло повернеться вже цієї ночі, але Тугару з трьома товаришами від того не легше: вони вже замерзли, плащі наскрізь промокли хоч і не від дощу, але все ж від постійної мжички. Металевий обладунок натомість холодив іще більше.
Ратники захоплено споглядали скелю, де на неймовірній височині десь посередині кам’яного стрімчака прилаштувався скельний монастир. Дехто навіть перехрестився, побачивши таке. А Тугар уважніше подивився вгору. Там, у ніші, видовбаній у скелі бозна-ким і коли, лежало тіло командора ордену бідних лицарів Христа і Храму Гійома де Пардо. Як вічний охоронець, він оберігав одну з реліквій ордену. Йому ж, Тугару, належить повернути її Великому магістру. Правда, за цей час він не наблизився до своєї мети ні на йоту. За чотири місяці, що минули від часу його появи тут, Тугар дізнався про скельний монастир, здавалося, все. Він знав, що після того як боягуза Куремсу замінив рішучий Бурундай, у печерах монастиря сховалися останні захисники Бакоти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ратники князя Лева», після закриття браузера.