Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— А як можна побачити те, чого взагалі не існує у світі?

— Гм… Ви, звичайно, праві.

— Ні я, ні донька, ні сусіди, ні знайомі ніколи не бачили того, кого Денис називає птеродактилем. А втім, — губи її затремтіли, — сусіди та знайомі вже перестали до нас ходити. Звідтоді, як Денис почав їх переконувати, що в нього живе птеродактиль чи Петька Дактиль, як він його ласкаво називає.

Психотерапевт чи не вперше за всю розмову посміхнувся.

— Петька Дактиль?.. Гм-гм… забавно і мило.

— Куди вже далі! На вас вся надія, Анатолію Петровичу. В лікарню Денис не хоче звертатися.

— Гм-гм… До мене в кабінет він теж не прийде, — психотерапевт задумався. — Стривайте, Зіночко, щось придумаємо… Як він працює? Розпорядок його за останні роки не змінився?

— Ні. Сидить за машинкою з сьомої ранку і до п’ятої, а тоді, як завжди, на годину йде погуляти по Набережній.

— Його улюблене місце прогулянок, здається, неподалік мосту? Тоді зробимо так. О п’ятій я теж туди прийду і ніби випадково зустрінуся з Денисом. Побесідую, а потім зателефоную вам, і ми зустрінемось.

Зіна відірвала голову від подушки рвучко, нічого не розуміючи, але відчуваючи, що трапилось якесь лихо.

Схопилась і лише тоді зовсім проснулась. Серце сполошено калатало в грудях і билося, як здавалось, об ребра. Дихати було нічим. А в промінні місячного світла, що падало у вікно, її Денис у майці і в трусах стрибав посеред кімнати, розмахував руками й кричав:

— Літає! Подивіться, люди добрі, він літа-ає!!!

— Хто літає? — нічого не могла збагнути Зіна, і зопалу їй здалося, що хилитається будинок. — Що трапилося? — верескнула вона несамовито. — Я збожеволіла чи ти?

— Петька Дактиль літає! — все ще стрибаючи, вигукував Денис. — Крило в нього вже зрослося. Я проснувся, а він по кімнаті літає. Ти подивись, Зіно, які віражі!

Зіна дивитися не стала (та й чого дивитися на те, чого і в світі взагалі немає), мовчки згребла подушку і пішла спати в іншу кімнату. А втім, заснути не могла вже до ранку.

«Ну все, — шепотіла сама до себе. — З мене досить! Сита цим бридким ящером по горло! Я ж йому… я ж йому!..» — а що йому і чим погрожувала, того й сама не знала. Заснула, як уже засіріло за вікном, проспала до одинадцятої. Коли встала, Дениса вдома не було.

«Дивно, — подумала вона. — Завжди дорожить ранковими годинами, береже їх тільки для творчості, а це… І куди він подівся?»

Боліла голова. Згадала нічну сцену, і голова розболілася нестерпно. Ні, з цим уявним ящером треба щось робити. Чого доброго, Денис так далеко зайде, що й медицина його потім не порятує.

Ковтнула таблетку цитрамону і почала збиратися — знайомий психотерапевт вчора дзвонив, щоб вона підійшла до нього о дванадцятій дня. «Поговорити про одну особу», — конспіративно додав. Це добре. Анатолій Петрович допоможе. Мусить допомогти. Спеціаліст, доктор наук, завкафедрою… Колись же за спільним столом свята відзначали — не відмовить. А якби ще в свою клініку Дениса взяв — то було б і зовсім добре.

— Ваш милий чоловік, а мій добрий знайомий, Денис Зурбагай, — почав Анатолій Петрович, походжаючи кабінетом, — не просто людина, а письменник, творець.

— Це я вже двадцять літ знаю, — не в настрої (боліла голова) відповіла Зіна.

— Ваш чоловік не просто письменник, а фантаст. Хоча ви й це знаєте, — з милою посмішкою (сама люб’язність) сказав психотерапевт (був він свіжий, бадьорий, рожевощокий і молодий, незважаючи на свій вік). «От щасливий, — подумала Зіна, — ніяких турбот чи клопотів, все у нього добре, все йому ясно, і на все у нього готова відповідь». — Фантаст він справжній, як раніше б сказали: від Бога. Кажу це з усією відповідальністю, бо читав його твори. А справжні фантасти не такі, як ми, реалісти. У них не лише фантазія особлива, у них і світ свій власний, відмінний від нашого, і нам їхній світ не просто збагнути. Такі люди, як ваш Денис, іноді бачать те, що ми бачити не вміємо. Бо ми, пірнувши в занудливий, повсякденний побут, розучилися мріяти, уявляти, фантазувати. Живемо лише тими реаліями побуту, що нас оточують: дім — робота, робота — дім плюс телевізор. Сімейні клопоти, служба, природні потреби тощо. А такі люди, як Денис Зурбагай, живуть у світі своєї уяви. Тому вони, в даному випадку і ваш чоловік, можуть бачити… ну, наприклад, птеродактилів. І той птеродактиль в його уяві мовби матеріалізовується, стає ніби реальним, дотикальним.

Зіна похмуро (не подобалась їй ця розмова, а чому — і сама не могла збагнути), єхидно запитала:

— А якщо Денис уявить фею чи принцесу з казки, вона що — теж матеріалізується в його уяві?

Анатолій Петрович скупо посміхнувся.

— Цього я не знаю, — помовчав. — До всього ж, як я відчув, прогулюючись з ним, він дуже самотній.

— Що ви говорите? — здивувалася Зіна. — Чого йому ще треба? Сидить за столом, творить, а всім необхідним для життя його забезпечую я. Я для нього взагалі — сфера обслуговування.

— Цього, очевидно, для нього замало, — розвів руками психотерапевт. —