Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Івана заступили вантажники.

Один із поліцейських щось записав, вирвав папірець і простягнув Івану:

— Ви покарані! П’ятдесят крон штрафу!

— За що, пане поліцейський? За те, що Грдлічка не дав нам повечеряти? То несправедливо.

— За справедливість моляться у церкві, а для влади є закон, котрому підкоряється все громадянство Чехословацької республіки! — відказав поліцейський.

— Та закон у ваших руках! — не стерпів Горінек. — І ви повинні керуватися ним гуманно, справедливо.

— Це що? Мітинг? Маніфестація? — зиркнув довкола поліцейський.

— Ану, рррозійдись!

Побратими невдоволено загомоніли поміж-собою і, похнюпивши голови, сердиті поверталися від поліцейських…

Вже сонце схилялося на дрімоту, коли Силу позвали у Палічекову «резиденцію». Там за столом сидів якийсь плеканий пан з довгим лелекуватим носом, обвислим підборіддям, з котячими вухами. Очі й гудзики на чорному плащі в нього блищали однаково.

— Моє прізвище Маклер, — відрекомендувався.

Коли здоровкалися, Іванові здалося, ніби у його руці опинилася губка. Він боявся навіть здавити її.

— Чогось здається, що ми вже давно знайомі, що багато років приятелюємо. У мене так завжди буває, коли зустрічаюся з доброю і симпатичною людиною.

— Дуже дякую вам, пане, за добре слово, але я вас не знаю.

— Досить того, перепрошую, аби я вас знав. Мене ви, сподіваюся, запам’ятаєте від нині?

Пан Маклер чомусь здивовано почав оглядати Силу. І раптом запитав:

— Де маєте медаль?

— Дітвакові дав бавитися.

Маклер з Палічеком переглянулися: що за дивак?

— Я, перепрошую, навіть на пляжі носив би її! — піднявши вказівний палець, серйозно вирік Маклер. — Чесне слово, же на плавки почепив би.

Обидва зареготали. Маклер витер сльози з котячих очей і перейшов на діловий тон:

— Я, перепрошую, головний адміністратор цирку. І, можна сказати, головний постановник циркових номерів. У моїй групі працює п’ять акробатів, дресирувальниця звірів і ліліпут. Він, перепрошую, замість клоуна працює. До чого я це веду? А до того, же ви, пане Сило, можете прикрасити нашу програму. Чесне слово, перепрошую! Зрозуміло, на це потрібна ваша згода. І, зрозуміло, спочатку треба тренування, школа. Велика циркова школа, перепрошую за слово, а потім — велика циркова арена! Лише в цирку ви можете стати великим чоловіком. Ви природжений циркусант. — Маклер потер свою м’яку руку, пригладив її. — Наш цирк виступає не тільки в республіці. О, ні! Ми маємо гарантовані площадки в Німеччині, перепрошую, в Англії, Франції та Іспанії, в Греції та Америці. Всюди маємо успіх. Колосальний!

Маклер помітив, що перелік держав і навіть згадка про новий світ — Америку — ніякого враження на Силу не зробили: він стояв та прижмурювався на Маклера. Той запитав:

— Можливо, перепрошую, ви хочете знати про свій майбутній заробіток? — Маклер улесливо усміхнувся, вишкіривши білі штучні зуби і розчепірив перед Івановими очимап’ять пальців. — П’ятсот крон, перепрошую, буде вам забезпечено на тиждень. Це на перший раз. А там буде видно, на що ви здатні.

Іван і далі стояв байдужим до розмови Маклера. А той, аби заповнити порожнечу мовчання, запитав:

— Ну, то як, перепрошую, пане Сило, ви погоджуєтеся?

— Подумаю, — пробринів, як струна на контрабасі.

— Коли маю чекати на вашу відповідь?

— Через тиждень, — сказав Іван, і сам не знав, чому саме дав такий термін. «Егей, ніколи я не лишу Неймана! Та й побратимів…».

На тому почали прощатися. Іванові довелося ще раз брати в руку оту губку-долоню Маклера.

Не встиг Іван перенести якісь чотири пари ящиків, не втиг поділитися з цімборами-побратимами пропозицією Маклера, як його знову позвано у резиденцію.

На цей раз познайомився з мужчиною середніх років — високим, повнобоким та повнолицим. Він говорив монотонно-сухо, наче молився. Почав такими ж запитаннями, як і Маклер. Правда, скупіший на слова.

— Наша організація, — почав одразу, — вирішила взяти вас до себе на службу. Робота дуже відповідальна. З нею може справитися тільки дуже міцна людина. Людина, що має дужі нерви і силу, здоров’я і розум… З нашої організації вийшло вже багато відомих людей. Вони прославилися на всю республіку… До речі, ви знаєте пана Грдлічку? О, то був чемпіоном нашої держави по штанзі.

Іван раптом звів на нього очі: «Грдлічка? При чому тут він? Та ж Колар працював у поліції! А цей панок, майже, хоче, аби і я таким став? Гей, не буде такого, корінець би ти висох!..».

— Я на таке не здатний, пане, — рішуче відповів. — Чому не берете пана Грдлічку? Кажуть, без діла валандається по місту. А шкода, бо він уже вивчений поліцай.

Панок ніби не почув Іванові слова, монотонно продовжував:

— А ви постарайтеся добре подумати. Це ваше майбутнє, молодий пане. Ще раз кажу: добре подумайте…

— Я вже подумав. Мою будуччину роблю я собі сам. Я прийшов у Прагу на роботу, а не писсіми забавками займатися! — повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов з резиденції.

«Поліцайт! — усміхнувся сам до себе Іван. — Мало їх є на людські голови? Най згорять із такою службою! Та нянько би закляв і мої сліди!.. Ба ци не подуріли люди? Той на циркача тягне, а той — на поліцая. Та доки я не навчуся