Читати книгу - "Руденька"

побажати комусь смерті. Присягаюся. Але потім я передумала… Люди, які зробили з Ним це… я не бажала їм смерті. Смерть – це надто солодко… Я бажала їм її передчуття. День за днем. Кожної хвилини. Кожної секунди. Я хотіла, щоб вони пережили відчуття майбутньої смерті. Я знала, що це таке. І тієї миті я бажала їм цього від щирого серця. Я не могла думати про Його дітей… про Його родину… Мені здавалося, що я зараз помру. Голова не розуміла. До мене долітали уривки якихось фраз: «отруєні кулі», «він виходив з офісу, і його розстріляли», «замах», «це диво, що він вижив», «пошкоджені всі внутрішні органи»… Мені здавалося, що я зараз розплющу очі й подякую Богу за те, що це був лише черговий страшний сон мого життя. Я не вірила, що це може відбуватися з Ним. Я відмовлялася в це вірити. Так само, як колись відмовлялася вірити в те, що це могло статися саме з моїм братом. І я ненавиділа себе за те, що нічим не можу Йому допомогти. Мене вбивала думка, що Його життя в руках дніпропетровських лікарів… Мені хотілося кричати криком. Я побачила Жеку… Він підбігав то до своєї мами, то до тата… щось їм говорив… Він весь час розмовляв по телефону…

Всі чекали… чогось. Чекали, поки вийде якийсь лікар і щось повідомить. Чекали «новин», «вироку»… Я вийшла на вулицю і попросила у якогось чоловіка сигарету. Він мовчки підкурив мені. У цю мить до мене підійшов тато. Я намагалася не плакати. Це було вперше, коли я курила при татові, але він, так само як і я, не звертав на це уваги. Тато обійняв мене, спробував якось заспокоїти мене, вселити надію… Я подивилася на тата і сказала йому:

– Знаєш, тату… з Ним не може цього статися… просто не може… тільки не з Ним! Так не буває… – У мене почалася істерика.

Тато запропонував відвезти мене додому… і я не пам’ятаю, відвіз він мене раніше чи я повернулася вже з ним і з мамою. Я пам’ятаю, що був ранок… і Він був живий. Дивом. Я пам’ятаю, що я не перевдягаючись поїхала до університету. Першою парою була французька. Я не могла собі пояснити, навіщо я туди їду… Я виразно усвідомлювала, що не зможу говорити ні по-французьки, ні по-російськи… ні з ким, окрім Ані. Напевно, тому я й поїхала на таксі до універу. Моя машина більше не функціонувала. Я написала Аньці sms-ку, що чекатиму її в аудиторії. Вона не відповідала. В ту хвилину вона переживала своє особисте горе, пов’язане з моїм.

Я увійшла до аудиторії… просиділа там десять хвилин… сказала «excusez-moi»[24] і вийшла геть.

Я стояла на вулиці… і щосекунди набирала маму… Вона не питала у мене, чому я не на парах. Мама знала, чому я дзвоню і що я хочу знати. Мама сказала… що Його відправляють до Німеччини. У мене всередині все потерпло. З одного боку, я знала, що німецькі лікарі – не дніпропетровські… з другого… я згадувала, як перевозили мене… і не розуміла, як Він може долетіти у своєму стані:

– Мам… а Його можна перевозити? Що кажуть лікарі?

– Юленько, Женя знає, що робить. Він спілкується з Марою… Але ж ти розумієш, що там у Нього більше шансів на одужання, – мама намагалася говорити зі мною дуже м’яко.

– Так, розумію. Я тобі подзвоню. – Я більше не могла говорити.

Я пам’ятаю, як до мене підійшов мій одногрупник Льоша, який здивовано подивився на мене і запитав, чому я в майці. Я пам’ятаю, як тієї ж миті побачила Аню… Вона бігла до мене. Аня нічого мені не сказала… мовчки обійняла мене… я розплакалася і сказала: «Благаю, забери мене звідси».

P. S. Ми з Анею вийшли за територію університету… до якого я знову потраплю лише через півтора місяця. Його літаком відправлять до Німеччини… на цьому мій зв’язок з Ним обірветься. Мені залишаться лише думки і єдине бажання, яке я загадуватиму, коли години дорівнюють хвилинам. Потім додадуться всілякі плітки і чутки, поширювані людьми… А трохи менше ніж через рік Гліб запросить мене до Туреччини…

2 жовтня 2004 року

Якщо ти випадково зустрів людину, яка зустріла тебе випадково, то це дивовижна подвійна випадковість.

Юрій Татаркін

Ми з Анькою з реготом завертали на заправку «Rubix» і згадували, як одного дня примудрилися угробити два дорогі автомобілі. Ми вийшли з машини… і раптом я побачила Його. Він стояв од мене на відстані якихось двох кроків… Найдорожча Людина у всесвіті. Мені здається, що я не бачила Його тисячу років. Я сумувала за Ним кожної секунди свого дорогоцінного життя.

– Юленько, я дуже погладшав, га? Який у мене вигляд? – Це було Його улюблене запитання, яке Він неодмінно ставив мені при зустрічі.

– У тебе дуже гарний годинник… дуже… та й сам ти нічого… – відповіла я з усмішкою. Мені, як завжди, важко було стримувати тремтіння в голосі, але мені надзвичайно подобалося Його дратувати, адже я ні на секунду не сумнівалася в тому, що Він сам чудово знав відповідь на своє запитання. Він завжди мав чудовий вигляд.

– Нещодавно мені привезли дуже крутий