Читати книгу - "Пісня Алабами"

ні про що, навіть не обняла дитину, не сказала їй утішного слова, — мені аж соромно стало від того, що вона побігла прямісінько до свого капшука. Гроші. Гроші стануть відшкодуванням за те, що вона не впустила дитину до хати, лишивши її стояти на ґанку, потойбіч дверей, оббитих протимоскітною сіткою, що була наче символічною межею поміж нами і поміж ними.

Тітонька пішла від нас, а я ж так хотіла померти в її обіймах, заколисана, як і колись, пахощами туберози, кориці й пиріжків. Від неї завжди смачно пахло кухнею. Недільними обідами, печенею, смаженою кукурудзою, солодкою картопелькою. Шкіра її просякнула солодощами. Вона прасувала накрохмалену білизну і впоювала у неї якусь магічну обслону, що робила мене невразливою.

Мені хотілося сягнути краю в її лагідних обіймах. Та тітонька випередила мене, згідно із жорстокою логікою віку.

Я подарувала хлопчині велосипеда й дала напитися води. Нехай не б'є ноги до крові, зі слізьми на очах: чимало ще миль доведеться йому подолати, аж сповістить про цю смерть усім друзям і родичам тітоньки. Усі вони любили тітоньку Джулію.

Якби в мене було авто, я могла б повезти цього хлопчака. Та мій чоловік був без грошей, і йому не хотілося, щоб я водила авто.

*

Я забула багато слів, бо геть отупіла.

Одне таке слово, якого найдужче мені бракувало ось уже понад півтора десятиліття, якось повернулося до мене вночі вві сні, і слово те було — Насолода.

Я так полюбляла приймати ванни, ніжитись у піні й ароматичних пахощах, а кати в білих халатах занурювали мене у ванни з товченою кригою і тримали за ноги й за плечі, аж доки я втрачала свідомість. Зараз від самісінького вигляду ванни в мене кров холоне в жилах.

І хто перепросить за це?

*

Гуфо більше нема, я мушу заощаджувати матеріали. Полотно й рами коштують страшенно дорого.

Мої біблійні алегорії купують не так добре, як я сподівалася. Як по правді, продала я лише три, та й то друзям, Ліліані, Мерфі… Тим, хто лишилися вірні мені. Незмінні.

Довелося повернутися до паперових ляльок, які я робила для Патті, коли їй було п'ять чи шість років. Марнуються на них цілі години праці, та мені байдужче. У кожної ляльки своє вбрання. Скотта я зробила янголом: два великі білі крила на спині, що стирчать із піджака. Гадаю, це буде моя улюблена лялька. Що ж, ці ляльки продаються, мов гарячі пиріжки.

Таллула приїхала на Різдво. Ми регочемося з нею, їй-богу. Я сказала їй, що зроблю ляльку і для неї, а вона відказала: «Зроби, люба, аякже, тільки щоб я була черницею, а ще мала вбрання мотоцикліста». Ми згадали ту ніч, коли Ред захотів покатати мене на мотоциклі. То я не лише погодилася, а ще й попросила Тал сісти ззаду. Пам'ятаю, як усі в Монтгомері обговорювали цю подію: два дівчиська з розвіяними кісьми, що мчать на гуркітливому мотоциклі. Дві верескливі реготухи, що обзивають людей, які цідять прохолодні напої, сидячи на верандах. Боже мій… як воно все… утрачене. Як і слова.

Часом ми з Тал піднімалися східцями муніципалітету до колон і поміж тими псевдоантичними колонами викобенювалися, мовби дві мавпи, я ходила колесом, а вона догори ногами, показуючи те, що треба було ховати. Люди одверталися. Нам начхати було на наше шляхетне походження, начхати на те, що люди бачать, які безсоромні нащадки у славетних родин.

А то бувало ми влаштовували на тих-таки східцях серйозніші вистави, де Тал перевершувала мене своїм хистом. Закінчувала вона все те гротескним піруетом, що пом'якшував передніший трагізм. Тал вже тоді була зіркою.

Улюблена наша вистава звалася «Засоромлені»: ми сідали коло дверей столітнього борделю, що був по сусідству, і коли з нього виходив сяк-так убраний чолов'яга з налитим кров'ю лицем, ми світили на нього електричними ліхтарями. Ох, це було так кумедно. Та й хто поскаржився б у поліцію?

У коледжі я була страшенно популярна. Мене обрали першою красунею графства, я рухалася до найвищого звання, як казали наші дурники, до звання Міс Алабама. Хлопці бігали за мною тічками. Закладалися навзаєм. Бідолашні алабамські телепні.

Я танцювала на балях у таборах літунів, у їхніх міцних, умілих руках мені кортіло лишитися, втративши глузд. І не офіцери у драпових мундирах вабили мене. Скотт мав дурнуватий вигляд у мундирі — надто вже пихатим здавався, і як подумаю зараз про те, то це мусило б мене тоді насторожити. Літуни в їхніх чудесних шкіряних куртках, просякнуті духом тютюну і гормонів, не здавалися пихатими: гадаю, вони були мрією кожної дівчини з Півдня чи ще там звідкись.

Тоді, у 1918 році, ті хлопці чекали, аж коли їх пошлють виконувати їхній обов'язок, а Скотт сподівався стати героєм, і я заздрила їм, геть усім заздрила. Пощастило ж їм уродитися чоловіками! І так шкода народитися жінкою, як у тебе нежіноча душа! Стільки чоловіків хотіло мене, і то було непорозуміння якесь.

Жоз розмовляв зі мною, як із чоловіком. Ставився до мене як до чоловіка чи принаймні до рівного собі. Жоз кохав мене; мій гарячковий мозок знає це, і цю певність