Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Культ Сталіна має першорядне значення як у Росії, так і для угруповань «ДНР» та «ЛНР». У центрі Донецька висять три великих портрети Сталіна. 22-річний мешканець міста говорив: «Я думаю, що портрети Сталіна — хороша річ. Це наша історія, і багато людей навіть забули, що він існував». Сталінські портрети модні у кабінетах так званих чиновників «ДНР» і «ЛНР». «Заступник міністра оборони ДНР» Едуард Басурін гордо носить значок зі Сталіним на своїй формі[278]. Портрети Сталіна висять в автомобілях російських маріонеток-вояків, один із яких розповідав: «Я поклонявся цій людині з дитинства. Бо він був справжньою людиною»[279].

Як і у Придністровському регіоні Молдови, в окупованих районах Донбасу відтворено в мініатюрі Радянський Союз. Розквіт переживає реанімований культ Олексія Стаханова. Відроджено дитячий піонерський рух під егідою кишенькової комуністичної партії. Політичну поліцію назвали за зразком радянських органів держбезпеки. Судочинство повернулося до радянської системи із застосуванням скасованої в Україні смертної кари за розкрадання майна та інші злочини.

У пропаганді «російських» та «слов’янських» цінностей, і водночас відкиданні Європи лідери «ДНР» і «ЛНР» намагаються перевершити Путіна. Сергій Кондрикінський, керівник офіційної молодіжної організації ДНР «Молода республіка», заявив, що «європейські цінності нам чужі, ми повинні дотримуватися наших російських традицій»[280]. Прихильники «ДНР» і «ЛНР» вважають, що восени 2013 року Віктор Янукович ухвалив правильне рішення: не підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС, оскільки пріоритетом для неї мала бути інтеграція з керованими Росією Митним та Євразійським союзами. Антизахідна ксенофобна риторика настільки ж поширена у медіях на окупованому Донбасі, як і в Росії.

Олександр Захарченко зазначав, що після 1991 року Захід накинув колишнім радянським людям власні цінності, експортуючи кока-колу, Міккі Мауса, блакитні джинси та «Плейбой», а також «демократію, яка передбачає, що в сім’ї можуть бути два тата чи дві мами»[281]. Цей приклад жонглювання страхами носіїв «традиційних цінностей» також мав свою передісторію. Західні науковці, які досліджували ставлення до осіб нетрадиційної орієнтації в Україні, майже цілковито зосереджували увагу на гомофобії українських націоналістичних партій, зокрема «Свободи»[282]. Водночас вони ігнорували поширення цього явища серед російських націоналістів в Україні. Між тим, Партія регіонів, як і «Свобода» за часів її присутності в українському парламенті, була силою, яка підтримувала законодавче обмеження прав членів ЛГБТ-спільноти. Заяви і політична практика «регіоналів», руху «Український вибір» Віктора Медведчука, партії «Вітчизна» («Родина») та організації «Оплот» були цілком співзвучні гомофобним настроям, які легко зустріти в путінській Росії, а з 2014 року — і на захоплених нею українських територіях.

Російські націоналісти та їхні маріонетки у своїй інтерпретації минулого та ідентичності усе перевертають догори дригом: це не вони сепаратисти, а українці. Оскільки українці та росіяни є «одним народом», то саме перші, точніше, «фашисти» з їхнього числа, і є сепаратистами, які прагнуть відірватися від «великоросів» та своєї природної російсько-євразійської домівки. Ґіркін перекладав відповідальність за політичний розкол на супротивника, кажучи, що сепаратисти — це українська влада, бо вона хоче відірватися від «російського світу»[283]. За його словами, «справжні сепаратисти є лише в Києві, оскільки хочуть відокремити Україну від Москви»[284]. У цьому сенсі в російській націоналістичній думці мало що змінилося з XIX — початку XX століття: «український сепаратизм», тобто прагнення до самостійності, і надалі вважають штучно сконструйованим і пропагованим із Заходу.

Якщо Донбас «російський», як стверджують приїжджі та місцеві російські націоналісти, то не Кремль, а українці є загарбниками. Відповідаючи на питання про російське вторгнення РФ, російський найманець сказав: «Чому ж вторгнення? Це російська територія. Ми визволяємо її»[285]. Інший російський солдат, який також воював на Донбасі, заявив: «Люди кажуть, що ми перебуваємо у чужій країні, але це не так. Це наша земля. Ця війна не просто матеріальна, вона духовна. Це боротьба проти цінностей західного світу». «Американці, — продовжив він, — не повинні намагатися побудувати демократію в інших місцях»[286].