Читати книгу - "Сюрпризи долі"

Розпач роздирав душу. На цьому зазнайкуватому красені зійшовся клином білий світ. Дівчина ніяк не могла збагнути причини їхнього розриву, щоразу вишуковувала винних і проклинала їх. Їй здавалося, що досить усунути маленькі перешкоди, і коханий знову повернеться до неї. Та коли зрозуміла, що вороття немає, в серці зародився план помсти: зробити йому боляче, «клин клином», — як у приказці. Терміново знайти заміну і змусити ревнувати. І тут виплив Олесь — найкращий приятель Георгія. Марина давно здогадувалася, що дуже йому подобається. Вона вирішила завдати болю коханому тим, що почне зустрічатися з його другом.

Наміри не виправдалися. Георгій надто спокійно сприйняв новий статус колишньої дівчини, й поводився так, ніби між ними нічого не було. Смішно сказати, тепер вони бачилися навіть частіше, проте за інших обставин. Незважаючи ні на що у Марини жевріла надія повернути старе кохання. Вона ходила до ворожок, справно виконувала їхні поради, щодня розкладала карти Таро і Руни, намагалась відшукати в них підказки, і тут же їх утілювала в життя. Коли дівчині здалося, що домоглася першого успіху і крига поволі почала танути, тоді ж неждано і негадано з’явилася Олена. Спочатку Марина не вважала її серйозною суперницею — ще одна сіра мишка потрапила у капкан Аполлона. А тут на тобі — цілковитий розпач — виявляється і боги закохуються. Із цим змиритися було понад сили.

Останні сподівання провалилися. Від безвиході і втоми воювати Марина поглянула на Олеся іншими очима. Ось хто справжня її пoловинка! З часом вона належно оцінила свій вибір: саме такого чоловік й потребувала. Відтоді почала потроху втрачати інтерес до самозакоханого красеня, на серці стало легше, проте Георгію остаточно не вибачила. Давня рана поволі затяглася, залишивши шрам.

Невдовзі пари побралися. Найперше у Георгія з Оленою народилися близнюки — Петро і Павло, а у Марини з Олесем трохи згодом — Олеся. Після народження дітей старі пристрасті цілком уляглися. Чоловіки продовжували товаришувати, а Марині довелося стати приятелькою Олени, яку так і не змогла щиро полюбити.

— Я тобі щось розповім, тільки пообіцяй, що нікому ні слова, — Марина загадково підморгнула сусідці.

— Кому ж я розкажу, ти ж знаєш я мало з ким спілкуюся, — засвітилися цікавістю очі співрозмовниці.

— Чує моє серце, Георгій підгулює, — втаємничуюче повідомила.

— Усі вони однакові, — підхопила тон сусідка, — А ти звідки знаєш?

— Та вже все ціле місто знає, що наш геній має якусь молоду дівку.

— І чого йому ще треба, — удавано зітхнула сусідка, — може де отямиться?

— Я тобі кажу, то така небезпека — ті шльондри.

— А мені здавалося, що вони непогане подружжя. У них же дорослі сини.

— Буде скоро по двадцять.

— Хіба цегла на голову не впала?

— Ой, не знаю, боюся, що впала. Він же не такий, як усі. Феб особливий, — скривилася Марина.

— Ти мене вбиваєш, то ж треба таке! Аж не віриться.

— Треба знати Георгія. Він потребує постійних змін, одноманітне життя не для нього, йому б тільки літати. А Олена не може йому цього дати, хто-хто, а я добре знаю, — з притиском запевнила Марина.

— Бідненька.

— Не бідненька, а дурненька, — розсердилася Марина. — Із таким генієм не можна втрачати пильність. Завжди з’явиться хвойда, яка так і чигає, щоб поцупити чужого чоловіка і нажитися його коштом. Ненавиджу таких жінок.

— Його багато хто хотів. Однак він обрав Олену. Вони прожили гарне життя, дасть Бог, отямиться?

Слова сусідки зачепили Марину за живе.

— Що з того, що прожили понад двадцять років? Він не змінився, я його наскрізь бачу, — їдко відповіла, — Зрадливі очиці так і стріляють за чужими спідницями.

— А Олена не зауважує?

— У тому й річ, що ні, лише закохано ґапиться на свого благовірного.

— Мені здавалося, що вона розумна жінка.

— Що вона без нього? Ні-чо-го, — проспівала по складах Марина.

— А чого вона мала досягти? Працює вчителькою англійської мови в школі, тримає в належному порядку родинне гніздо, дбає про свого чоловіка: гарячий обід завжди чекає на столі, помешкання чистеньке, сорочки попрасовані. Як на мене — ідеальна жінка. Багато чоловіків мріють про таку половинку.

— А потім знуджуються і зраджують, — категорично заявила Марина.

— Не всі.

— Помиляєшся, щонайменше в думках усі без винятку.

— Я знаю багато порядних родин, там і натяку на зраду немає, — сусідка продовжувала під’юджувати колежанку.

— Ти бачиш лише зовнішній бік, а чим дихає нутро і не підозрюєш, — скипіла Марина, — не скачуть у гречку лише ті, що не мають за що скакати або скупердяї. Зрештою, останніх також легко обвести довкола пальця.

— Та кому злидарі потрібні, — загиготіла сусідка.

— Багаті й успішні всім потрібні. Вони й не підозрюють, яке на них іде полювання. Проаналізуй усіх знайомих на високих посадах. Назви хоча б одного, який би залишався вірним своїй жінці ціле життя?

— Що ж робити?

— Раз вхопила собі чоловіка — тримай цупко і пильнуй, інакше вирвуть, та так, що й оком не кліпнеш.

— А ти свого стережеш? Олесь у тебе такий веселий, полюбляє водити різні компанії.

— Що з того? Кому він потрібний? У нього ж немає таких грошей, як у Георгія, — здвигнула плечима Марина.

— А якби тобі попався грошовитий коханець, ти би зрадила чоловікові?

— Не з нашим щастям, — розсміялася Марина, — жартую,