Читати книгу - "Степовий пірат"

Україна» Олесь Доній, який і так не особливо розраховував на голоси місцевого електорату. Проте він вирішив, незважаючи на певний спротив місцевої влади, організувати в Гуляйполі фестиваль «Махно-фест». Батько, анархіст і бунтівник, як ідол бунтівної молоді. Альтернативна музика і два дні невимушених розваг у «махновському стилі». Місцева влада боялась найгіршого. Очікувалося, що звиродніла молодь затопче клумби перед будинком культури чи зруйнує котрийсь із двох пам’ятників Леніну. До всього фестиваль мав відбутися в День Незалежності, й дехто нарікав, що анархіст Махно — це вельми непатріотичний патрон.

Сцену збудували на місці футбольного поля неіснуючого вже заводського клубу «Сільмаш» (Гуляйполе). Неподалік на чийомусь пасовищі визначили місце для наметового містечка. Перший фестиваль вдався цілком непогано. Щоправда, під кінець газони довкола стадіону були вкриті десятками нерухомих тіл, але відомо: молодість мусить відбуяти. Гуляйпільцям фестиваль сподобався. Вхід на концерти був вільний, про місце їх проведення говорили всі канали українського телебачення. Деяких мешканців навіть зачепили журналісти: «Скажіть, будь ласка, як вам подобається цей фестиваль?» — «Дякую, дуже подобається, я такої музики не слухаю, але молодь гарно розважається, і нарешті у нашому Гуляйполі щось відбувається». І справді, нарешті занепале містечко мало привід пишатися собою.

Третій фестиваль — уже цілком професійний. Прохід на стадіон загороджує шлагбаум, а охоронці перевіряють, чи глядачі заплатили за квиток. Перепусткою слугують пластикові браслети на руках. Попередні фестивалі були безкоштовні, тому при вході збирається група незадоволених. Дехто каже, що це не по-махновськи і що Нестор Іванович нагнав би організаторів за такі порядки. На жаль, Махно не може встати з могили. Цікаво, що б він сказав, якби побачив сотні футболок зі своїми портретами? Але якщо комусь патрон фестивалю не подобається, той може собі купити футболку з командувачем УПА Романом Шухевичем. Є також Степан Бандера. Здається, десь позаду сховані футболки з гітлерівським орлом, що тримає в кігтях герб України. На кожен смак.

На фестиваль з’їжджається молодь з усієї України. Субкультури розважаються тут мирно. Є скінгеди, панки, гіпі і навіть зневажені всіма емо. Щойно увійшовши на стадіон, я знайомлюся з Антоном, письменником-початківцем і студентом-юристом із Харківського університету. Він походить із Сєверодонецька на Донбасі.

З ним двоє друзів. Саша, також майбутній правник, чемпіон України з командного встановлення намету на час, і Вітя, студент інформатики, харків’янин, який зворушено зізнається, що з поляками п’є вперше. Підходять Любко і Марічка, студенти зі Львова. Він вчиться на психології в Любліні й добре говорить польською. Вона вивчає історію у Львові й підробляє співачкою в одному з місцевих ресторанів. Схоже, п’яні поляки найбільше люблять «Гей, соколи».

Ми сідаємо на землю, Саша дістає гітару, сходяться люди. Репертуар складається насамперед із пісень радянсько-російських груп: рокового «Кино» і панкової «Гражданской Обороны». Кожен вигрібає з наплічника те, що зібрав у дорогу. Вітя мешкає з батьками, тому, мабуть, він найкраще забезпечений: розкладає на землі привезені з дому коробочки з вареними яйцями і славетним українським салом. Львів’яни ріжуть кавун. Антон має банку кільки в томатному соусі.

Тут-таки неподалік ставлять намет українські націоналісти з Донецька. Виявляється, є й такі. Їхній червоно-чорний прапор мало чим відрізняється від анархістського. Кольори націоналістів поєднані в горизонтальні смуги. Анархісти тими ж барвами ділять прапор по діагоналі. Набравшись сміливості після кількох тостів, я підсідаю до них. «Я — поляк, вам це не заважає?», — питаю українською. Молодик в окулярах заспокійливо кладе мені руку на плече. «Все в порядку, ми маємо спільного ворога», — каже він і по-змовницьки підморгує. Я не впевнений, чи повинен радіти.

Для мешканців східної України Польща — розпливча-ста держава на заході. Тут для націоналістів існує лише одна загроза. Для наших друзів із Сєверодонецька й Харкова Польща — це країна вищих заробітків і меншої корупції. Спільна історія — це для них передісторія. Інше бачення мають їхні ровесники із заходу України. Вони виросли на вулицях, названих на честь українських націо- налістів, які часто відсиджували терміни в польських в’язницях. Загалом, багато що розділяє цих молодих людей. Однак вони все ж уміють знаходити спільну мову — попри те, що одні говорять російською, а інші українською.

До охорони заходу цього разу залучили військових. Сусіди-солдати не створюють незручностей. Цілими днями вони тиняються стадіоном, сумним поглядом провод-жаючи пляшки пива, випиті публікою. Часом просять закурити. Єдина проблема, що підйом і зарядка в них о сьомій ранку. Зрештою, це не має великого значення — з самого ранку нестерпно спекотно, і в нагрітих наметах неможливо спати. Все живе шукає тіні. В ранковій та обідній програмі — таємничий «кінний театр» з Луганська й українські письменники з читанням своїх книжок. Зокрема виступатиме Сергій Жадан.

Антон є авторитетом у літературних питаннях, і вся наша компанія очікує на його вердикт. «Не люблю цього постмодернізму», — кривиться він зневажливо. До озера задалеко, тому розсідаємось на каріматах в акацієвому гайку поблизу стадіону. Саша, ясна річ, із гітарою. Панки з Києва, Ігор і Ярко, приносять пляшку й копчену мойву. Хтось купив велику банку березового соку. Ми спостерігаємо, як вулицею тече в бік стадіону величезний натовп. Більшості приїжджих немає, мабуть, вісімнадцяти років.

Увечері починаються концерти. Першими виступають «Дримба да Дзиґа», які поєднують гуцульські коломийки з електронною музикою. Наступним грає панківський «Фліт» з Івано-Франківська. Натовп починає нуртувати, здіймається велетенська хмара куряви й стає важко дихати. Зіркою вечора є легендарний львівський «Мертвий Півень», який співає тексти Юрія Андруховича. Після концерту відбувається вогняне шоу. Програмою ще передбачені заходи до третьої ночі, але більшість глядачів стомлена лягає спати.

Наступного дня трохи послаблюється дисципліна. Солдати попускаються з ранковою зарядкою. Ми миємось під вуличною помпою, а сніданок їмо у гайку біля стадіону. Довкола покотом лежать непритомні. Панує атмосфера доброзичливості й емпатії, тому п’яними часто опікуються незнайомі тверезі. До нас підходить дещо безтямна Поліна, яка два місяці не була вдома. Всі її фотографують, бо на шиї в неї висить корпус старого телевізора, а за собою вона тягне знайдену на смітнику праску. Гірші справи з дівчиною, яку підтримує якийсь хлопець у тільняшці. «Ваша?» — питає з надією. Не наша, але ми обережно вкладаємо її на землю.

По обіді йдемо до концертної зали місцевого будинку