Читати книгу - "Томасина"

Так от, у наші дні, сказав мені кіт Вуллі, ти не зустрінеш неприязного шотландця. Коли на тебе зиркає хтось скоса, знай: це не шотландець. Шотландець, познайомившись із тобою, стає найщирішою людиною у світі. Просто перш ніж запросити до себе, він мусить знати, хто ти є, чим дихаєш. Тут нічого не вдієш, їх життя так навчило. Так от, шотландський лерд садовив чужинця, подорожнього чи слідопита на лавку під Відьомським Деревом та розпитував, із чим вони до нього завітали, хто їх предки, і, лише з’ясувавши все це, запрошував у дім.

Ми теж мали таке дерево, воно росло на віддалі двох довгих і одного короткого скоків від храму-хатини. Це був дуб, удвічі вищий за будь-яку з пальм, які я бачила на давній батьківщині, і грубший стократ. Гілля того дуба нависало над дахом хатини, і коли починався вітер, листя шкребло по черепиці. Від даху до вершечка крони було стільки саме, як від землі до даху. Дуже вигідна оглядова позиція, з якої проглядався чималий шмат Глену та поля рівнин, що тягнулися нижче. Видніли навіть цівки диму, що підіймалися від коминів міських осель.

Дзвін Милосердя, про який я казала, був причеплений до найнижчої гілки дуба. Від язичка його, сягаючи землі та трохи стелячись по ній, тягся довгий шнурок. Час від часу його тарбали люди, приносячи тварин, яким було непереливки, і коли моя жриця виходила до них, вони просили зглянутись, допомогти нещасним. Траплялося й таке, що били в дзвін самі тварини, напевне знаючи, що Лорі не покине їх напризволяще.

О люди, велемудрі та всезнаючі! Ви так багато знаєте про світ людей і так мало — про Царство богів і богинь, до якого належу і я, і думка, що хворий чи поранений звір з нетрів лісу може шукати Лоріної допомоги, незмінно викликатиме у вас глузливий сміх. Ви не повірите, що він здатен подолати чимало миль лісом, переправитись через кілька річок, де вода крижана, наче лід, і прийти до Відьомського Дерева і вдарити в Дзвін Милосердя!..

Проте в ті дні, коли я була богинею, це не було вдивовижу, адже земні й небесні тварі, боги і люди становили єдину спільноту, жили у злагоді, дбали одне за одного, ділилися магічними знаннями та своєю мудрістю.

Того дивовижного літнього ранку ми всі займалися своїми справами, коли раптом озвався Дзвін Милосердя: дзенькнув двічі, сколихнувши прозоре повітря, — і змовк.

— Каррраул! — зарепетувала галка. — Стрррашна загррроза! Рррятуйся, хто може!

І ми, настовбурчивши від цікавості хутро, збилися в купку: я, Мак, Буллі та Доркас, а потім ще шотландець Скотті та вівчарка Шеп. Нам було цікаво, що ж такого може статися, але, пам’ятаючи застереження галки (а галка птаха не дурна!), ми діяли вкрай обережно. Обережно рушили до Відьомського Дуба, і коли у дверях, затуляючись від сонця, з’явилася Лорі, ми побачили борсука, який бамкав у дзвін.

Одну лапу тварини стискав капкан, за яким волочився шматок ланцюга: опинившись у пастці, борсук примудрився обірвати ланцюг і з капканом дошкандибав аж сюди. Кінець ланцюга зачепився за шнур, що лежав на траві, і тому дзвін дзеленькнув. У цьому не було нічого надзвичайного. Дивним тут було інше: звідки борсук, який був ледь живий, зяяв голою кісткою на пошматованому плечі (бо поки він бився у пастці, його ще займали собаки!), знав, де шукати рятунок, і як він пройшов більше милі й дістався до нашого храму та моєї цілительки-жриці?

Ми, коти, сиділи на поважній відстані від борсука, бо від болю та роз’ятрених ран він був трохи не в собі; у нього на губах біліла піна, а жовті зуби клацали на всі боки, ладні уп’ястися в першу-ліпшу заваду. Його істерика передавалася собакам (ох і собаки!), і вони навіть примірялися, як кинутись на борсука і перегризти йому горлянку. І хтозна, може, так було б краще, адже борсук і так був не жилець.

Проте Лорі вважала інакше.

— Сидіти! — наказала вона псам. — Облиште його!

Собаки слухняно скорились, а Лорі підійшла до зраненого звіра, що клацав на всі боки страшними зубами, схилилася над ним і стала оглядати. Моє око провидиці уже бачило, як зуби борсука вгризаються у плоть її руки, і коли Лорі підійшла до нього ближче та присіла збоку, я хутенько накинула на борсука тенета чар, а на неї наслала своє благословення.

Лорі схилилася над борсуком і витягла з пастки його задню лапу. Тоді обережно взяла звіра до рук, підняла його і щось прошепотіла. Завдячуючи насланим мною чарам і благословенню Лорі могла нічого не боятися, і щойно вона торкнулася звіра, погладила його зранений бік, як борсук заспокоївся. Він лежав у неї на руках, схиливши голову набік, вирла його закотилися, наче в собаки, і всі ми бачили кремові білки його очей, які він витріщив на Лорі. Вона підвелася, понесла звіра у сарай, де тримала своїх пацієнтів, і ми більшістю хвостів проголосували за те, що, мабуть, краще нам податися за нею.

Усім відлягло від серця, і старий Вуллі, висловлюючи загальну думку, сказав так:

— Уф! Які неприємні хвилини! Просто диво, що руки в Лорі залишилися цілі та неушкоджені.

Я сиділа й мовчала. Життєві уроки йшли мені на користь. Як я вже казала, інші часи — інші звичаї. Не було жодного сенсу пояснювати комусь, що це — моє диво, що колись я була всіма шанована богиня в Храмі Хуфу, на острові у дельті Ніла. Тоді я тільки те й робила, що захищала мешканців приріччя, адже коли тобі доводиться шубовснути у воду з берега чи перекинутого човна, смерть від гострющих як леза іклів розлюченого бегемота чи крокодилячих зубів — більш ніж реальна перспектива.

Отже, я не стала сперечатися, а просто взяла та й пройшла слідом за Лорі в кам’яний сарай, що правив їй за шпиталь для звірів. Я вмостилася на порозі та стала дивитись, як вона обережно кладе борсука на стіл, що стояв у кімнатці,