Читати книгу - "Непрохані"

Підійшовши до дверей, я спинився: музика була не просто музикою. Спершу я не повірив власних вухам, але потім довелося повірити. Я вийшов у вітальню і побачив, що Емі так і сидить на канапі. На колінах у неї був стос документів, та вона навіть не дивилася на папери. Вона дивилася перед собою порожніми очима, спина її була трохи згорблена, і здавалося, що сидить отак вона вже давненько.

— Люба?

Я почувався некомфортно. Десь півтора року тому вона вже так робила — сиділа отак з невидющими очима. Емі зморгнула і глянула на мене.

— Щось я десь не тут, — мовила вона.

— Що це ти слухаєш? Наче ти таке не любиш.

— Люди змінюються, коханий. Будеш чай?

— Тобто каву?

Емі насупилась, але якось неуважно.

— Ні, мені б чаю.

Я знизав плечима, непевний того, чи у хаті взагалі є чай, і рушив до балконних дверей, а Емі вийшла на кухню. Чекаючи на її повернення, я дивився на сосни та ялини й кущі кизилу за вікном, на небо, яке з вранішньо-синього ставало морозно-сірим. До такого пейзажу підійшло б чимало різних жанрів музики.

Але не ретро-джаз.

За годину я знову пішов на пробіжку лісом. Біг давався важко: я зазвичай не тренуюся по кілька днів поспіль, і нині організм не дуже розумів, що це я від нього хочу. Правду кажучи, я й сам не знав. Мені просто хотілося побути не вдома.

Я намагався думати про книжку, але й це виходило погано. Думки раз у раз верталися до музики, яку слухала Емі. Тому я спробував викинути з голови будь-які думки, зосередитися на звуці власних кроків, запаху хвої, диханні.

Добігши до великого ставка у глибині нашої ділянки, я почув сигнал мобільного. Намагаючись видобути телефон з кишені спортивних штанів, я спершу сповільнив крок, потім зупинився. Номер був незнайомий. Я пішов берегом ставка, поглядаючи на будинок — чи не Емі дзвонить? — і приклав телефон до вуха.

— Джеку, — почувся чоловічий голос у слухавці.

Я чув той голос вдруге за короткий час, та здивувався не менше, ніж уперше.

— О, Ґері. Я тут на пробіжці.

— Вибач. Слухай, є до тебе розмова.

— Моя відповідь і досі «ні», — сказав я, не дуже його слухаючи. Я добре бачив будинок — до нього було метрів сто з гаком — і постать на балконі.

— Я з трохи іншого приводу, — не здавався Фішер. — Я тут дізнався, що ти днями був у Сієтлі.

— Звідки ти знаєш? І до речі, звідки в тебе мій мобільний?

— Будь ласка, їдь назад до Сієтла. Чимшвидше.

— Ґері, якщо ти за мною стежиш, то це дуже погана ідея. Краще сам сюди приїзди і розкажи, що і як…

— Мені не можна до тебе додому, — швидко відповів Фішер.

— Оце вже дуже дивно, — мовив я підкреслено спокійним тоном. На балконі стояла Емі… та хіба там міг бути хтось інший? — Надай мені дуже серйозний аргумент на користь того, щоб не покласти слухавку і не заблокувати твій номер. І не викликати поліцію.

Мовчання з того боку. Емі на балконі дивилася на ліс, не знаючи, що я дивлюся на неї. Вона вийшла без куртки, отже, не збиралася стояти довго. Емі ненавидить холод, а зараз було дуже холодно. Я бачив, як з її рота вихоплюється пара.

— Справа стосується Емі,— нарешті промовив Ґері.— Вибач, Джеку, але ти мусиш знати правду.

Не можна спинятись, у жодному разі не можна. Коли ідеш — ідеш кудись. Коли маєш куди йти — ти людина пристойна, і ніхто до тебе не причепиться. Тому не можна спинятися, навіть якщо дуже погано, навіть якщо не пам’ятаєш, куди йшла і звідки. Як зупинишся бодай на хвильку — люди витріщатимуться. Питатимуть, чи ти не загубилася. Чи не голодна, не налякана, де твоя мама. Наче неясно, що від цих питань тобі боляче.

Медисон дуже раділа, що має пальто, — і не лише тому, що на вулицях Сієтла було холодно. Просто пальто було недешеве, і всі це бачили. Люди, які б залюбки до неї причепилися, не наважувалися цього робити. В пригоді стало й те, що вона висока на зріст, як матір.

Добре було й те, що прийшов день. Ніч була дуже довга. Її висадив неподалік ділового центру той чоловік на пікапі. Він зупинився у Скетер-Крік попісяти і з радістю згодився підвезти дівчинку, яка пропонувала за цю нехитру послугу тисячу баксів готівкою. Тепер вона у Сієтлі й гадки не має, що робити. Чітке усвідомлення кінцевої мети, яке не полишало її від самого Кеннон-Біч, зникло. З ним усе було інакшим, простішим. Ніби робиш усе, що звелить старша дівчинка, бо хочеш із нею дружити. Ніби з’їла два печива на кухні й більше не можна, аж хоп — і бачиш у себе в руці третє, надкушене. Ніби всередині твоєї руки — рука непроханого гостя, що рухає нею, робить те і робить се, бере печиво. Та коли приходить мама — виявляється, що крім тебе й печива, на кухні нікого не було.

Татко за вечерею, бувало, казав, що це