Читати книгу - "Незвіданий світ"

так хутко, як хотів би. Нарешті переді мною постали добре знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів; просто переді мною — галявина ігуанодонів. Тепер між мною й «Фортом Челленджера» лежала вузенька смужка лісу. Ніхто не вітає мене. Від цієї тиші стискається серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Загорожа стоїть у такому стані, як я залишив її, відходячи, але ворота відчинені. Я кидаюся всередину. В очі мені в холодному вранішньому світлі впадає жахливе видовисько. Всі наші речі безладно валяються на землі, і моїх товаришів нема, а край згарища від згаслого багаття трава замащена чимось червоним: то огидна калюжа крові.

Несподіванка була надто велика, і деякий час я нічого не міг уторопати. Невиразно, немов уві сні, пригадую, як я бігав круг табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався в мовчазній сутіні лісу. Жахлива думка, що я ніколи вже не побачу їх, що, не маючи змоги спуститись із плато, я назавжди лишуся сам у цій країні й житиму серед цих потвор, доводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої компаньйони — самовпевнений Челленджер, насмішкуватий Самерлі, холодний Рокстон. Без них я був, мов дитина в темній кімнаті, — безпорадний і безсилий. Я не знав, куди йти і з чого почати.

Отямившись трохи, я спробував з’ясувати, яке лихо могло так несподівано спіткати моїх товаришів. Цілковите безладдя в таборі свідчило про те, що вони зазнали нападу, і постріл, безперечно, позначав перший момент атаки. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося протягом одної секунди. Рушниці лежали на землі, і в одній із них — лорда Джона — бракувало патрона. Ковдри Челленджера та Самерлі лежали коло вогню. Отже, їх застали, коли вони спали. Ящики зі зброєю та їстівним валялися скрізь уперемішку з нашими фотоапаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. З другого боку, зникла вся провізія, яку ми витягли з ящиків, а її, я пригадував, було чимало. Значить, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.

А коли це тварини або якась одна самотня тварина, що ж тоді сталося з моїми товаришами? Лютий звір, напевно, розшарпав би їх, але тоді я знайшов би їхні рештки. Правда, тут була калюжа крові, яка ніби вказувала на кровопролиття. Чудовисько, що гнало мене вночі, вільно могло віднести свою жертву так само, як кіт відносить мишу. В такому разі решта побігла б навздогін. Тоді вони взяли б із собою рушниці. Що більше працював мій запаморочений втомлений мозок, то менше я розумів. Я обшукав поблизу ліс і не знайшов жодного сліду, що міг би дати мені хоч якесь пояснення того, що тут відбулося. Одного разу я навіть заблукав, і лише щасливий випадок допоміг мені знову дістатися табору.

Зненацька в мене майнула думка, що трохи заспокоїла мене. Адже я був не зовсім сам. Унизу, коло підніжжя скелі, сидить наш вірний Замбо, і мені достатньо лиш гукнути його. Я підійшов до краю плато й подивився вниз. Він загорнувся в ковдри й спав біля вогнища. На моє здивування, напроти нього сидів якийсь чоловік. Від радощів серце моє закалатало сильніше — я подумав був, що хтось із моїх компаньйонів спромігся спуститись із плато. Та другий погляд позбавив мене цієї надії. Проміння сонця, що сходило, осяяло обличчя незнайомця. То був індіанець. Я голосно крикнув і почав вимахувати хусточкою. Замбо зараз же підвів голову, махнув рукою й побіг до скелі. Невдовзі він стояв уже на одному рівні зо мною і, глибоко засмучений, слухав мою розповідь.

— Напевне, їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирає вас усіх. Слухайте поради, містере Мелоун, злазьте якнайшвидше, поки він не забрав і вас.

— Як я можу злізти, Замбо?

— Містере Мелоун, киньте сюди мотузки. Я прив’язати їх до пня, і вам є міст.

— Ми думали вже про це. Але тут немає мотузок, які витримали б нас.

— Пошліть по мотузки, містере Мелоун.

— Кого ж я пошлю й куди?

— Пошліть у село до індіанців. В індіанців багато мотузок. Там, унизу, є індіанець. Пошліть його.

— Хто він?

— Один із наших індіанців. У нього все відняли та побили. Він повернувся. Тепер він готовий узяти листа, принести мотузки — будь-що.

Узяти листа. Чом би й ні? Може, він приведе й допомогу; але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і відомості про всі наші відкриття дійдуть до наших друзів там, удома. У мене є вже два завершені листи. Протягом дня я встигну дописати третій і довести історію наших пригод до сьогоднішнього дня. Індіанець може віднести його. Я загадав Замбо повернутися на скелю ввечері, а сам провів цей довгий день на самоті, описуючи свої власні пригоди минулої ночі. Я склав також цидулку, що її мали передати якомусь білому купцеві або капітанові пароплава. У ній я благав прислати нам линви і вказував, що від цього залежить наше життя. Все це, так само, як і мій гаманець із трьома фунтами стерлінгів, я кинув увечері Замбо. Гроші я просив передати індіанцеві й обіцяв йому вдвічі більшу суму, якщо він принесе линву.

Тепер вам зрозуміло, дорогий містере Мак-Ардл, якими шляхами дійшли до вас мої листи, а в разі якщо ви ніколи більше не почуєте про вашого кореспондента, знатимете і його долю. Я занадто втомлений і пригнічений, щоб складати зараз же якісь плани. Завтра подумаю, чи можу я залишатися в нашому таборі, і піду шукати сліди моїх безталанних компаньйонів.

Розділ XIII
Цієї картини я ніколи не забуду

На заході сонця на просторій рівнині піді мною з’явилася самотня постать індіанця — єдиної нашої надії на спасіння. Я стежив за ним очима, доки він не зник у забарвленому в рожевий колір