Читати книгу - "Московіада"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як болить голова, — повторив ти, аж прищулившись від реву овації. — Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої лі І ери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців…
— Попередити хлопців? — дихнув перегаром «Сашко». — А на більше ти неспроможний?
— Розумієш, я давно вже не писав віршів. Ані рядка. Ну, та ти знаєш про це… Що ти маєш на увазі, коли вимагаєш від мене чогось більшого?
— Існує ще один вихід. Але це мусить бути вчинок. Це мусить буї н страшний, кривавий учинок. Море крові, ясно? Терористичний акт, курва мама! Ось що я маю на увазі…
— Я не терорист.
— Ха! — вибухнув «Сашко». — Іншого я й не сподівався! Він не терорист! Він узагалі ніхто!…
— Я не можу вбити людину, — винувато поясний ти. — Із задоволенням убив би, але не можу…
— Ну, тоді все станеться так, як змалював отой, у чорній панчосі, — розчаровано зітхнув «Сашко». — Біда твоя в їм. Артурчику — дозволь тебе так іноді називати, — що ти завжди прагнув ухилитися. З межових ситуацій робив оперетку. І виживав, завжди виживав. Однак па цей раз тобі не ухилишся. Бо нам набридло за тобою спостерігати. Якоюсь мірою ти задалеко вліз. І виберешся звідси лише ціною свого виживання.
— Хто ти такий?
— Ніхто не знає про себе, хто він такий. Але цю штуку з телефоном ти…
— Перестань уже зі своїм телефоном! І не смій мене називати отим паскудним іменем!
— Овва! А що буде? Називав і називатиму! І нічого ти не вдієш. боти не можеш діяти! Так боїшся гріхів, що грішиш на кожному кроці, курна!…
Треба, треба щось робити, подумав ти.
А я справді так подумав, бо голова в мене дзвеніла шалено, і вся президія бурхливо святкувала з приводу завершення промови, а типа в чорній панчосі якісь здоровила в масках червоноармійців виносили з-за трибуни па руках. Патьоки гівна і крові стікали до підніжжя трибуни. І від усіх цих кнурів, дідів морозів, піратів, крокодилів, кентаврів та комісарів аж мерехтіло в очах, і «Ленін» підкидав догори корону Російської імперії з пап'є-маше, а «Іван Грозний» витинав якийсь липкий фокстроту парі з маленьким грубасом «Дзержинським». Скляне око «Анатолія Івановича» переможно світилося і навіть плакало від зворушення. «Суворов» цілувався з дупою «Катерини Другої». Тільки «Мінін-і-Пожарський» зоставався незворушним, бо це була всього лише копія пам'ятника з Красної площі, а може, її сам пам'ятник, притарабанений сюди з невідомою метою.
І тоді ти подумав, що врешті усе залежить лише від тебе. Що ти єдиний, кому випала така пагода. Що іншого виходу нагору все одно нема. Та й чи потрібен вихід обов'язкове; нагору. Куди завгодно, аби тільки звідси! Бо надто вже голова болить.
— Учинок, Артурчику, вчинок! — прошелестів поруч «Сашко», відпльовуючись від власного вуса.
— Ти помолишся за мене?
У відповідь вії І тільки зареготав. Реготав усім тілом, відкинувши голову назад. Ти сягнув рукою під його розстібнутий піджак. Спітніла сорочка, складки жиру па талії. Пістолет був удома — там, де завжди вони його носять у фільмах.
— Невже? — «Сашко» перервав регіт на недоспіваній півноті й недовірливо втупився у тебе.
— Зараз будеш мати вчинок, — сказав ти, ховаючи пістолету простору кишеню плаща.
— Знаєш, як ним користуватися?
— Стріляв колись. По мішенях. На курсах офіцерів запасу, — відповів ти і рушив проходом поміж стільцями вниз, ближче до президії. Але, згадавши про торбу, повернувся. Узяв її й знову пошкандибав.
Хочу, щоб моя торба була при мені в таку хвилину. Хочу, щоб моя душа була при мені. Щоб моя порожнеча була при мені.
Сходинки втікали тобі з-під ніг. Зал обертався, амфітеатр їхав, Іноді ти ловився вільною рукою за бильце стільця, за рило або за півнячий гребінь чергової маски. З балконів злітали вигуки, але то було щось інше, ніж досі. Щось там діялося нове — якась метушня, паніка, колотнеча, хоч унизу ще ніхто не звертав на неї уваги. Ти зупинився. Підняв догори руку.
— Увага! — сказав голосно як міг, але тобі здалося, що дуже тихо.
Однак невидимі механізми завмерли. Таємні осі перестали обертатися. Стільці й балкони спинилися, іржаво скреготнувши при гальмуванні. У залі запала тиша.
Тільки згори, з балконів, падали дедалі пронизливіші зойки. Але н напівтемряві не було видно, що там діється. Можливо, викрили провокатора і тепер копають його по ребрах. Це не зупинило тебе.
— Увага! — ще раз почав ти, водночас дивуючись, що людський голос може так тремтіти, — Я хочу сказати, що в мене дуже болить голова. Просто я мав сьогодні дурнуватий день… Ні, не те я хотів сказати…
Президія слухала тебе. Зблизька вони були не такими вже й схожими на тих персонажів, яких уособлювали. Вимальовувалося щось інше, поважне, ніяк не карикатурне. Очі, можливо. А може, все це тобі привиджувалося, блазню з червоною картоплиною замість носа.
— Я хочу сказати,— ще раз почав ти, — що мені ще ніколи не доводилося когось убивати. Навіть домашніх тварин. Так уже сталося. Тому прошу вибачити, коли що-небудь зроблю не так Але іншого виходу не маю. Роблю це також в ім'я вашого ж народу, якому зичу тільки добра…
Хтось позаду виразно кашлянув, здається, “Сашко”
— Шаную велику російську літературу. Гуманістичні традиції Богоносійство, богошукацтво. Богоошуканство. І, незважаючи на це, зроблю те, що зроблю. Тобто пі. Не іменем жодного з народів. І не в ім'я якогось одного народу. Своїм власним іменем. Надто вже голова болить, і треба з усім цим зав'язувати. Ще раз — увага! Я постараюсь якнайшвидше…
Промови, звичайно, не вийшло. Але постріли з твого пістолета залунали рівно і впевнено. Ти постановив прикінчити їх усіх — методично і послідовно, куля за кулею, постріл за пострілом, тіло за тілом, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Московіада», після закриття браузера.