Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.

Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.

Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.

Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.

Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?

Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi… I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.

Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?… Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя… Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.

Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi…

Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi… Сонце не мить погасло.

… Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.

— А… що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,

— Пробач… — нiяково усмiхнувся Чак. — Пробач, Стьопо… Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?…" "Скоморох… один iз сiм десяти, яких…" Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. "Один iз сiм десяти, яких…" I раптом я збагнув. Та оте ж «яких» свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв… Менi все раптом стало ясно… I я… пробач… — Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.

Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.

— Вiн був такий уважливий до людей, — зiтхнув Чак.- 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати… А правди ж не скажеш… — Авжеж, погодивсь я.

— Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i — в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа…

РОЗДIЛ XVII

Пригода на тролейбуснiй зупинцi. — Молодець!… - Меблi. — Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. — Двi двiйки, але я радiю.

— Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! — У Тусиному голосi звучав щирий жаль.

Я думав, що вона образилась, а вона… У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса — це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом. Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi… Вранцi, у години «пiк», людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.

Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.

Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми — я, Iгор i якась дiвчинка з п'ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).

— Ой! Черевик!… Ой!…- раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.

Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.

— Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! — гукнув уже водiй. Ще мить, — тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.

— С-спасибi! — тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.

Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.

Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.

А я… я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.

Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної

Коли ми вийшли бiля школи, п'ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я… Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..

— Молодець! — сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не