Читати книгу - "Колиска на орбіті"

Вчені Землі творять дива, коли перед ними ставлять якусь технічну задачу. Наприклад, головна станція Бунди-І напівавтоматична, її вісім репітерів повністю автоматизовані, їх живлять атомні генератори, розраховані на сто років роботи без підзарядки. Могутній голос станції летить у астральну безодню, до зоряного пилу незчисленних світів. Єдине, чого бракувало Бунді-І для забезпечення стопроцентової надійності, так це контрольного пристрою, — розумного, енергійного й рішучого аварійного механізму, який перетворив би станцію на абсолютну самокеровану систему. Іншими словами, потрібна була людина.

Отут-то вчені мужі й дали маху. Потрібна людина. Але ж людина — не деталь, її не можна розрахувати, обробити й сполучити з іншими деталями — і нехай функціонує! Вони збагнули це з деяким запізненням, коли збожеволів третій наглядач маяка і його довелося відвезти на Землю. Три випадки психічного розладу на організацію, що відає чотирмастами станціями на безлюдних планетах, — порівняно небагато, менше одного процента. Але три — на три одиниці більше нуля, і ніхто не може дати гарантії, що число це не збільшиться: когось божевілля бере швидше, хтось опиратиметься йому довше. І тоді вчені перемінили тактику. Кандидатів стали піддавати безжальним експериментам, в яких повинні були зламатися слабкі й загартуватися дужі — ті, хто годиться для роботи на маяках. Проте скоро від перевірки довелося відмовитись. Надто потрібні були люди, надто мало було таких, кого вабила посада наглядача маяка, надто багато виходило з гри під час перевірки.

Вчені пропонували то один вихід, то інший, але всі їхні теорії терпіли крах.

Останнім їхнім винаходом була так звана “ниточка до серця”.

Людина, міркували вони, дитя Землі, від її серця до серця Землі має тягнутися ниточка. Поки ця ниточка існує, розум людини ясний. Вона проживе в самотині десять років і ні разу її не охопить туга.

Але як знайти цю ниточку до серця?

— Chercher la femme,[5] — заявив один із них, урочисто дивлячись на своїх колег поверх окулярів.

Стали обговорювати цей варіант і відхилили: в уяві вчених постали найжахливіші наслідки такого кроку — від убивства до народження немовлят. Крім того, заради неслужбової одиниці довелося б подвоїти запас продуктів, який доставляли на таку величезну відстань.

Виключено!

Може, собака? Для багатьох планет, де собака сам зуміє знайти собі поживу, це, либонь, добре. Але як бути з Бундою та іншими планетами, схожими на Бунду? Вантаж космічних кораблів розраховано до грама, і не настав ще час розвозити по просторах Всесвіту харчі для псів.

Перша “ниточка до серця” виявилася жалюгідним механічним ерзацом, хоч і мала одну беззаперечну перевагу: вона порушила мертву тишу, прокляття, що тяжіло над Бундою. Корабель, що привозив раз на рік запас харчів, скинув йому магнітофон і п’ятдесят котушок з плівками. Два місяці він слухав звуки — не тільки музику й людську мову, але й рідні голоси землі: рев приміського шосе біля застави в суботній вечір, гуркіт поїздів, передзвін церков, веселий гам шкільного двору під час перерви — слабку луну життя, що йде десь у недосяжній далечині. Коли він увімкнув магнітофон уперше, то був щасливий. Десятий раз навіяв на нього нудьгу, двадцятий вкинув у відчай. Тридцятого разу не було.

Стрілка приладу стрибнула, затремтіла й заспокоїлась.

— Бунда-І! Біп-біп-боп!..

Магнітофон лежить у кутку, припадаючи пилюкою. Десь там, за зоряними туманностями, живуть його брати, такі ж самотні, як і він. Вони не чують його, і він не чує їх. Вони недосяжні, їхні світи рухаються, обертаючись по своїх орбітах, проходячи призначений їм шлях. А він сидить, дивлячись на стрілку, оглухлий від протиприродної тиші.

Вісім місяців тому, якщо послуговуватись мірою земного часу, ракета принесла йому доказ, що вчені мужі на Землі все ще силкуються протягнути до його серця ниточку. У вантажі, який корабель, перш ніж щезнути в порожнечі, скинув на поверхню Бунди, виявилася маленька скринька і книжка. Відчепивши скриньку від парашутика, він підняв кришку й побачив страховище з виряченими очима. Воно повернуло трикутну голівку й втупилося в нього холодним непорушним поглядом. Потім заворушило довгими недоладними кінцівками — хотіло вилізти. Він швидко зачинив кришку і взяв інструкцію.

Там говорилося, що його нового друга звуть Джейсон, це приручений богомол, винятково смирна істота, яка сама буде знаходити собі їжу: коли йому на Землі для перевірки запропонували кількох комах із фауни Бунди, він їх із задоволенням з’їв. На закінчення автори інструкції радісно повідомляли, що в багатьох країнах на Землі діти дуже люблять богомолів і граються з ними.

Так ось куди завели вчених наполегливі пошуки: вони вирішили, що ниточкою до серця має бути жива істота, народжена на Землі і здатна жити в чужому світі. Але при цьому вони не врахували одного: на чужині людина тужить за тим, до чого вона звикла. Краще хай би вони прислали йому кота! Правда, на Бунді немає молока, зате у морях повно риби. Не те, щоб він любив котів, але ж вони вміють нявкати. Вони мурчать і виють. А ця жахлива істота в коробці не видає ні звуку. Господи, ну хто з мешканців Гебрідських островів хоч раз на віку бачив богомола, це, схоже на марсіанина страховище, з тих, які переслідують тебе в кошмарному сні! Йому, в кожному разі, не доводилося, і він за цим нітрохи не шкодує.

Він ні разу не взяв Джейсона в руки, ні разу не випустив його з скриньки. Богомол стояв на своїх довгих тонких ніжках, стежив за ним крижаним поглядом, зловісно повертав голову й мовчав. Першого дня він дав богомолові коника, якого спіймав серед лишайників. Коли Джейсон одірвав своїй жертві голову і став її пожирати, до горла йому підкотила нудота. Ночами став снитися велетенських розмірів богомол, що роззявляв над ним хижу голодну пащу.

Через два тижні він відчув, що більше не витримає. Він відніс коробку за кілька миль від дому, відкрив її і викинув богомола. Джейсон подивився на нього поглядом василиска і зник у кущах. Тепер на Бунді було двоє землян, але допомогти один одному вони не могли.

— Бунда-І! Біп-біп-боп!..

Стрибок, зупинка посеред шкали, падіння… І ні слова привіту від корабля, що летить у темряві, ні звуку навколо, тільки п’ятдесят мовчазних механічних записів у кутку. Чуже, примарне життя в чужому примарному світі, який щодень стає дедалі неправдоподібнішим.

Може, пошкодити станцію й заходитися її лагодити, щоб створити хоч видимість роботи, що виправдовує людське існування? Ні, за це заплатять життям тисячі