Читати книгу - "Колиска на орбіті"

— Яка багата уява в цих дітей! — усміхнулась мама татові. — Мені здається, що вони живуть куди цікавіше за нас, дорослих.

Тато кивнув головою, задоволено дивився на добре підсмажений біфштекс, який вона поклала перед ним.

— Це таки правда. Хоч і в мене сьогодні було щось цікаве! Уявляєш собі, двічі радар реєстрував якісь зовсім незвичайні сигнали. Мабуть, метеори. Чи може, це через плями на сонці.

Діти налягали на вечерю. Але Том глянув на Діка й непомітно підморгнув йому.

…Вони й потім часто гралися в казковій долині. Але ніколи більше над пустищем біля Бен-Мора не пролітав крилатий вогненний кінь. І ніколи більше до них не приходили гратися чудесні гості з далекої осяйної Галактики.

Е. Рассел

НИТОЧКА ДО СЕРЦЯ

Стрілка вимірювача виходу стрибнула, на мить тремтливо завмерла і впала. Через тридцять секунд знову стрибок, знову зупинка на середині шкали, падіння… Ще тридцять секунд — і знову все спочатку… І так тижні, місяці, роки.

Легка металева щогла біля будівлі, змурованої з кам’яних брил, здіймалася високо в небо, піднімаючи до зірок пласку металеву чашу. З цієї чаші двічі на хвилину виплескувався безгучний крик, який пронизував простір:

— Бунда-І! Біп-біп-боп!.. Бунда-І! Біп-біп-боп!

Його повторювали вісім синхронізованих репітерів на пустельних острівцях залитої водою планети — вісім спиць велетенського колеса, — світу, що обертався навколо своєї осі.

В чорній порожнечі безсонячних світів, серед мертвих згаслих зірок самотній корабель ловив голос Бунди, коригував свій вертикальний та горизонтальний курс і впевнено летів далі. Скільки таких кораблів пролетіли мимо! А він усе сам і сам, усе показує дорогу людям, від яких не почує у відповідь: “Спасибі, друже!” Далекі, невидимі для ока ракети прокреслювали темряву провалів між завитками галактик раптовими спалахами викинутого полум’я і зникали. “Кораблі пропливають ночами…”.[4]

Бунда-І… Маяк у глибині Всесвіту, маленький світ із земною атмосферою, але майже без суші, планета безмежних океанів з крихітними скелястими острівцями, де нема жодної живої істоти, з якою могла б подружитися людина, але справжній рай для риб та інших водяних створінь.

Цей острівець був найбільшим клаптем суходолу серед безкінечної водяної пустелі: двадцять дві милі завдовжки, сім миль завширшки — справжній континент як на планету Бунда-І. Континент, на якому немає ані тварин, ані птахів, ані дерев, ані квітів, тільки низенькі кущики, що чіпляються за каміння, з вузлуватими покрученими гілками, лишайники і гриби, та з півсотні видів комах, які пожирають одне одного й тому не можуть розплодитися в надто великій кількості. І все — більше нічого тут нема.

Над планетою застигла тиша, і це було найстрашніше — тиша, жодного звуку. Легкий вітрець ніколи не зітхав, завмираючи; ніколи не ревіла, лютуючи, буря. Море під час припливу знехотя наповзало на скелі, а потім безсило спадало, десять дюймів угору, десять дюймів униз, точне, як годинник, без єдиного сплеску, без шуму, без шипіння піни, що лопається. Комахи були німі; з п’ятдесяти видів жодна не вміла ні дзижчати, ні сюрчати, ні цокотіти. Бліді тіла лишайників і незграбні руки кущів ніколи не ворушилися. Здавалося, це не рослини, а чудернацькі живі істоти, що задубіли у вічному безгомінні.

За будинком був город. Будівельники маяка перекопали пів-акра скелястої поверхні острова на три фути завглибшки, відтак вона скидалася на грядку, й посадили земні рослини. З квіткового насіння не проросло жодне, а от деяка городина виявилась менш вибагливою. У нього було п’ятдесят грядок буряків, шпинату, капусти й цибулі. Цибулини виростали завбільшки з футбольний м’яч. Він не їв цибулі, бо терпіти не міг цю смердючу гидоту, але однаково постійно саджав її і доглядав так само дбайливо, як і іншу городину, — хоч якесь діло! — до того ж приємно чути знайомий звук лопати, що врізається в грунт…

Стрілка стрибнула, завмерла і впала. Якщо дивитися на неї часто й довго, то тебе наче гіпнотизує. Інколи в нього з’являлось божевільне бажання змінити звичний рух стрілки, порушити код передачі й почути щось нове, відрадно-безглузде — хай чаша вихлюпне в здивовані зорі тарабарщину: “Дандас троп шентермпер. Бім-бам-бом! Дан-дас троп шентермпер. Бім-бам-бом!”

Таке бувало вже не раз. І, можливо, повториться знову. Зовсім недавно! легкий прогулянковий корабель мало не врізався в одну з планет системи Вовка, бо тамтешній маяк став передавати якусь нісенітницю. Безумство однієї людини мало не призвело до загибелі двох тисяч пасажирів міжпланетного лайнера. Якщо погасиш свічку, неважко збитися з дороги в темряві.

Робота на маяку означала десять років повної самотності, дуже високу платню й горду свідомість, що робиш важливу для суспільства справу. Все це дуже заманливо, коли ти молодий, легкий на підйом і під ногами в тебе надійна твердь планети Земля. Дійсність виявляється жорстокою, безжальною і для багатьох нестерпною. Людина не може бути сама.

— Ви з Гебрідських островів? Чудово! Нам потрібен наглядач маяка на станцію Бунда-І, і ви — підходяща для нас людина. Вам буде там куди легше, ніж іншим. Уявіть, що ви опинилися в повній самотності на острові Бенкекула: приблизно те саме чекає вас на Бунді. А городян посилати туди нема сенсу: з усім своїм технічним вишколом вони рано чи пізно божеволіють тільки через те, що там немає ліхтарів. Уродженець Гебрідських островів просто створений для Бунди. Адже людина не тужить за тим, чого у неї ніколи не було, а на Бунді-І ви побачите те, що вас оточувало все життя-скелясті острови, морські простори. Достоту як у вас на батьківщині!

Достоту як на батьківщині!

На батьківщині…

Тут — берег, який ніколи не лижуть хвилі, рінь, строкаті черепашки, крихітні істоти, схожі на крабів. Під водою сонно колишуться поля водоростей, зграйками пропливають риби, такі ж самісінькі, як на Землі. Він не раз закидав з берега вудочку і ловив їх, а потім знімав з гачка і кидав у море, на волю, якої в нього в самого немає.

Тут не здіймаються з зеленої води старі плити кам’яного молу, не снують по затоці буксири, які заклопотано пахкають, ніхто не смолить на березі баркаси, не лагодить сіті. Не котяться з гуркотом бочки по бруківці, крани не піднімають у повітря брили льоду, не вистрибує з повного трюму срібна рибина, що потім б’ється