Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Мені надзвичайно хотілося привезти в Париж цей розкішний екземпляр і подарувати його Ботанічному саду, в якому не було ще жодного живого райського птаха.

— Значить, це рідкісний птах? — запитав мене канадець тоном мисливця, якого мало цікавить дичина з точки зору мистецтва.

— Дуже рідкісний, мій хоробрий друже. І особливо важко впіймати його живим. Навіть мертві, ці птахи являють собою надзвичайну цінність для торгівлі. Тому тубільці почали підроблювати їх, як підроблюють перли або ж діаманти.

— Як! — здивовано скрикнув Консель. — Підроблюють райських птахів?

— Так, Конселю!

— І пан знає, як це робиться?

— Знаю, Конселю! Під час літніх мусонів райські птахи втрачають своє чудове хвостове оперення. Підроблювачі пернатих підбирають ці пера, спритно прикріплюють їх до хвоста якої-небудь нещасної, навмисне спотвореної папуги, підфарбовують шви і «лакують» самого птаха. А далі ці витвори незвичайного мистецтва відправляються в європейські музеї і окремим аматорам.

— Ну й що ж! — зауважив Нед Ленд. — Хоч це і не справжній райський птах, а тільки його пір’я, я не вбачаю в такій підробці великого зла: адже птах все одно непридатний для їжі.

Таким чином, моя мрія стати володарем райського птаха здійснилася. Але мрії мисливця Неда про дичину залишалися марними. Проте десь о другій годині канадцеві пощастило підстрелити жирного лісового кабана з породи, яку тубільці називають «барі-утанг». Тепер у нас було м’ясо справжньої чотириногої дикої тварини. Ясно, що дичина була зустрінута з захопленням. Нед Ленд пишався своїм влучним пострілом. Кабан упав замертво, як тільки його торкнулася електрична куля.

Канадець швидко здер з нього шкуру, випотрошив і вирізав півдюжини кращих кусків м’яса на вечерю. Потім полювання продовжувалося. Нед Ленд і Консель мали ще відзначитися в ньому.

Справді, пробираючись крізь хащі, два друга раптово сполохали стадо кенгуру, які почали тікати, високо підстрибуючи на мускулястих ногах.

Та хоч як швидко вони бігли, все ж електричні кулі наздоганяли їх.

— Ах, пане професоре, — закричав Нед Ленд, охоплений мисливським азартом, — яка це чудова дичина, особливо тушкована! Який запас харчів для «Наутілуса»! Два! Три! П’ять кенгуру на землі! І подумати тільки, що ми самі з’їмо все це м’ясо, а ті дурні з корабля навіть і не доторкнуться до нього.

Я думаю, що коли б канадець не забалакався від радості, він знищив би все стадо. А так довелося задовольнитися дюжиною цікавих сумчастих тварин з родини кенгурових, відділу двоутробних, як про це сповістив нам Консель.

Убиті кенгуру були малі на зріст. Вони належали до породи зайцеподібних кенгуру, які живуть переважно в дуплах дерев і відзначаються тим, що дуже швидко бігають, а м’ясо їх надзвичайно смачне.

Ми були дуже задоволені наслідками свого полювання. Збуджений Нед пропонував завтра знову повернутися на цей чудовий острів і знищити всіх його чотириногих, придатних для їжі. Але наступні події порушили всі його плани.

О шостій вечора ми знову повернулися на берег моря. Шлюпка стояла на своєму місці. «Наутілус», схожий на довгий риф, виступав з хвиль на відстані двох миль од нас.

Нед Ленд, не гаючи часу, почав приготовляти обід. Він був майстром куховарської справи. Відбивні котлети з «барі-утанг», засмажені на вугіллі, незабаром сповнили повітря привабливим ароматом.

Але я помічаю, що став схожим на нашого канадця, захопившись шматком смаженої поросятини! Хай мені читачі вибачають, так само як вибачив я Недові, і з тих самих причин!..

Одним словом, обід був чудовий. Два припутні доповнили наше рідкісне меню. Тісто саго, плоди хлібного і мангового дерев, півдюжини ананасів, кілька кокосових горіхів з гострим від бродіння соком викликали у нас веселий настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх достойних товаришів втратили необхідну ясність.

— А якщо ми сьогодні не повернемося на «Наутілус»? — раптом промовив Консель.

— Якщо ми не повернемося туди ніколи?.. — приєднав свій голос Нед Ленд.

Цієї миті до наших ніг упав камінь, обірвавши останні слова гарпунника.

РОЗДІЛ XXII

Блискавка капітана Немо

Не встаючи, ми подивилися в бік лісу. Моя рука зупинилася на півдорозі до рота. Нед Ленд перестав жувати.

— Камені не падають з неба, — вимовив Консель. — А коли це трапляється, то вони звуться аеролітами.

Другий камінь, дбайливо заокруглений, вибив з руки Конселя смачну ніжку припутня, зробивши цим його зауваження ще переконливішим.

Схопившись миттю на ноги і взявши рушниці, ми приготувалися відбити перший-ліпший напад.

— Невже це мавпи? — скрикнув Нед Ленд.

— Майже! — відгукнувся Консель. — Це дикуни!

— До шлюпки! — скомандував я, направляючись до моря.

І справді, треба було відступати, бо з лісу, який закривав од нас обрій справа, на відстані сотні кроків з’явилося близько двадцяти дикунів, озброєних луками і пращами.

Наша шлюпка була прив’язана в десяти туазах від нас.

Дикуни наближалися не поспішаючи, але з явно ворожими намірами. Камені і стріли сипалися дощем.

Нед Ленд не хотів залишати своїх запасів. Незважаючи на загрозливу небезпеку, він схопив однією рукою кабана, другою — кенгуру і почав досить швидко відступати.

— За дві хвилини ми вже були на піщаному березі. Перекласти в шлюпку запаси і зброю, відштовхнути її од берега і вставити весла в кочети було справою однієї хвилини. Та не встигли ми від’їхати й на два кабельтових, як сотня дикунів, виючи й розмахуючи руками, увійшла по пояс у воду. Я сподівався, що їхня поява приверне чиюсь увагу на «Наутілусі», але даремно. Величезне судно здавалося зовсім безлюдним.

Через двадцять хвилин ми вже піднялися на борт. Люк був відкритий. Прив’язавши шлюпку, ми спустилися всередину «Наутілуса».

Я зайшов у салон, звідки долинали звуки органа. Капітан Немо, зігнувшись над інструментом, настільки поринув у гру, що не помітив мене.

— Капітане! — звернувся я до нього.

Він не чув мене.

— Капітане! — повторив я, торкаючись його рукою.

Він здригнувся і повернув до мене голову.

— А, це ви, пане професоре! Ну, як ваше полювання? Чи збагатився ваш гербарій?

— Так, капітане. Але ми, на жаль, привели за собою натовп двоногих, присутність яких мені здається небезпечною. — Яких двоногих?

— Дикунів.

— Дикунів! — іронічно промовив капітан Немо. — І ви дивуєтесь, пане професоре, що, ступивши на одну з земель нашої кулі, ви знайшли там дикунів? А де їх немає? І до того ж чим гірші ті люди, яких ви звете дикунами, від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то дикунів я зустрічав скрізь!

— І все ж таки, — наполягав я, — коли ви не хочете бачити їх на борту «Наутілуса», треба вжити деяких застережних заходів.

— Заспокойтеся, пане професоре, нема чого турбуватися.

— Але ж цих дикунів багато.