Читати книгу - "Момо"

Те, що Момо сама не потрапила до рук поліцаєві чи так кому й не опинилася в Дитячому депо, вона завдячувала таємному невідступному наглядові Сірих панів. У їхні наміри зовсім не входило, щоб Момо схопили. Та про це дівчинка нічого не знала.

Вона щодня ходила попоїсти до Ніно. Та довше, ніж у першу їхню зустріч, поговорити з ним їй так і не пощастило. Ніно щоразу дуже квапився і ніколи не мав часу.

Тижні складалися в місяці. А Момо все була сама-са-місінька.

Тільки раз якось, сидячи у вечірньому присмерку на поруччі мосту, вона раптом угляділа в далині, на іншому мосту, маленьку згорблену постать чоловіка, що так ревно мів мітлою, наче йшлося про саме його життя. Момо здалося, що то Беппо, вона загукала й замахала йому руками. Але постать ні на мить не облишила роботи. Момо чимдуж кинулася бігти до нього, але коли добігла на той другий міст, там уже нікого не було.

«Мабуть, то був не Беппо,- сказала собі Момо, щоб якось утішитися. - Ні, це таки не Беппо. Я ж знаю, як він підмітає».

Інколи Момо цілими днями сиділа вдома, в старому амфітеатрі, бо вона чомусь почала сподіватися, що, може, Беппо прийде поглянути, чи вона вернулась. І як не застане її, то, звісно, подумає, що її так і не було. П мучила думка, що це вже й сталося, може, тиждень тому, а може, вчора! І вона чекала, але чекала марно. Нарешті вона намалювала великими літерами на стіні своєї кімнати: «Я ЗНОВУ ТУТ». Але ніхто ніколи не прочитав цього її напису, крім неї самої.

Тільки одне її не покидало весь той час - живий спомин про Майстра Гору, про ті квіти й ту музику. Аби вона заплющила очі і трішечки вслухалася в себе, як одразу бачила вогнисті барви тих квітів і чула музику тих голосів. І, як першого ж дня після свого повернення, вона могла проказати ті слова й проспівати ту мелодію, хоча то були щораз нові слова й нова мелодія, вони ніколи не повторювалися.

Подеколи вона цілими днями сиділа сама-одна на кам'яних сходах, співаючи і розмовляючи сама з собою. Ніхто її не чув, тільки дерева, та пташки, та ще старе каміння.

Самотність буває різна, та самотність Момо була така, яку знають хіба що небагато людей, а ще менше пережили її так глибоко.

Їй здавалося, що її ув'язнено в печері, повній неоціненних скарбів, яких щодень ставало більше й більше, і вони ось-ось її задушать. І ніде не було ніякого виходу! Ніхто не міг пробратися до неї, і вона нікому не могла дати про себе знати - так глибоко було її поховано під горою часу.

Траплялися години, коли вона казала собі, що краще б їй було ніколи не чути тієї музики й не бачити тих барв. І все ж таки, якби вона могла вибирати, то нізащо в світі не зреклася б цих споминів. Навіть якби їй погрожували смертю. Вона зрозуміла тепер: бувають багатства, через які людина гине, якщо не може поділитись ними з іншими людьми…

Кілька разів Момо бігала до вілли Джіджі і довго чекала там під брамою. Вона сподівалася ще раз його побачити. Тепер дівчинка ладна була прийняти всі його умови. Вона хотіла залишитись біля нього, слухати його і говорити з ним, байдуже, чи буде їй з ним так, як колись. Але брама більш не відчинялася.

Минуло всього кілька місяців - та для Момо час ніколи не тягся так повільно, ніколи зроду. Бо час насправді вимірюється не за годинником чи календарем.

Про самотність, яку переживала Момо, неможливо розповісти словами. Досить сказати хіба тільки те, що якби Момо знала дорогу до Майстра Гори,- а вона дедалі частіше намагалася її знайти,- то вона пішла б до нього й попросила не наділяти їй більше часу або дозволити назавжди залишитися в Будинкові Ніденці.

Та без Кассіопеї вона так і не знаходила дороги. А Кассіопея все не з'являлася. Може, вона вже давно повернулася до Майстра Гори. Або десь заблудилася в світі. Так чи інак, а вона не приходила…

Натомість сталося щось зовсім інше.

Якогось дня Момо зустріла в місті трьох дітей, що колись учащали до неї. То були Паоло, Франко й дівчинка Марія, яка завжди приносила з собою маленьку сестричку Деде. Всі троє були якісь зовсім інакші, вбрані в сіру форму, і обличчя їхні здавалися дивно закам'янілими, аж наче неживими. Момо привіталась до них, сяючи від щастя, та вони ледве всміхнулися.

- Я вас так шукала! - сказала вона, аж завмираючи від радості. - Ходімо до мене!

Всі троє перезирнулися, тоді похитали головами.

- Ну, то, може, завтра? - просила Момо. - Чи післязавтра?

Ті знов похитали головами.

- Ох, та приходьте ж бо!- просила Момо. - Ви ж колись так часто ходили!

- То ж колись! - відповів Паоло. - А тепер усе не так. Нам більше не дозволяють гайнувати часу.

- Ми ж ніколи й не гайнували,- сказала Момо.

- Еге ж, нам гарно було,- промовила Марія. - Та тепер про це нічого й говорити.

Всі троє заквапилися далі. Момо побігла поряд.

- Куди ж ви оце йдете?- допитувалася вона.

- На урок,- відповів Франко. - Ми вчимось гратися.

- У віщо?- спитала Момо.

- Сьогодні ми гратимемося в перфокарти,- пояснив Паоло. - Це дуже корисна гра,- але мусиш пантрувати, як чорт.

- А як ви граєтесь?

- Кожне з нас удає перфокарту. Кожна карта має багато даних: зріст, вік, вагу й так далі. Але, звичайно, це не справжній твій зріст, вік і все інше, бо тоді було б занадто просто. А то ще ми буваємо великими числами, наприклад, МУ Ікс дріб сімсот шістдесят три дріб Ігрек. Нас перетасовують і ставлять у картотеку. А тоді хтось із нас повинен знайти якусь карту. Він ставить запитання, так, щоб усі інші карти поступово відпадали й наприкінці лишилася тільки ця. Хто найшвидше це зробить - той виграв.

- І це цікаво?- з сумнівом спитала Момо.

- Не в тому річ,- сполохано мовила Марія. - Так казати не можна.

- То в чому ж тоді річ?- допитувалася Момо.

- У тому,- відповів Паоло,- що є користь для майбутнього.

Вони саме підійшли до брами перед великою сірою будівлею. «Дитяче депо» - повідомляла вивіска над входом.

- Я б вам стільки розповіла,- сказала Момо.

- Може,