Читати книгу - "Гаррі Поттер і Напівкровний Принц"

Запала мовчанка.

- Наприкінці минулого семестру ви обіцяли, що все мені розкажете, - нагадав Гаррі. Йому було важко позбутися звинувачувальних ноток у голосі. - Пане директоре, - додав він.

- Я так і зробив, - мирно підтвердив Дамблдор. - Я розповів тобі все, що знав. Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драговину пам’яті в гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі, я можу помилятися не менш безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру.

- Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? - запитав Гаррі.

- Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я... ти вже мені вибач... дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся, відповідно, серйозніших.

- Пане директоре, - невпевнено почав Гаррі, - а те, що ви мені збираєтесь розповісти, якось пов’язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені... вижити?

- Це має безпосередній зв’язок з пророцтвом, - сказав Дамблдор так просто, ніби Гаррі розпитував його про погоду на завтра, - і я маю надію, що це тобі допоможе вижити.

Дамблдор звівся на ноги й обійшов письмовий стіл повз Гаррі, який схвильовано крутнувся на місці, щоб бачити, як директор нахилився над шафкою біля дверей. Коли Дамблдор випростався, він тримав у руках уже знайому мілку кам’яну чашу з вирізьбленими на обідку дивними символами. Директор поставив сито спогадів на стіл перед Гаррі.

- Ти щось зажурився.

І справді, Гаррі поглядав на сито спогадів з певним острахом. Його попередній досвід спілкування з цим чудернацьким пристроєм, що зберігав і відтворював думки та спогади, був хоч і дуже повчальний, однак залишив і неприємний осад. Минулого разу, коли він занурився у вміст сита, то побачив там багато для себе небажаного. Дамблдор усміхався.

- Цього разу ти поринеш у сито спогадів разом зі мною... і, що для тебе взагалі незвично, матимеш на це дозвіл.

- А куди ми вирушимо, пане директоре?

- У подорож по стежці спогадів Боба Оґдена, - відповів Дамблдор, виймаючи з кишені кришталеву пляшечку, в якій вирувала срібляста речовина.

- А хто такий Боб Оґден?

- Він працював у відділі дотримання магічних законів, - пояснив Дамблдор. - Недавно помер, але перед смертю я встиг його знайти й переконати, щоб він довірив мені оці свої спогади. Ми зараз повторимо разом з ним один візит, що він його здійснив при виконанні службових обов’язків. Гаррі, встань, будь ласка...

Дамблдорові важко були витягти корок з кришталевої пляшечки, бо ушкоджена рука не згиналася й боліла.

- Може... може я, пане директоре?

- Та не треба, Гаррі...

Дамблдор націлився на пляшечку чарівною паличкою - і корок вилетів.

- Пане директоре... а як ви поранили руку? - Гаррі дивився на почорнілі пальці з відразою і водночас зі співчуттям.

- Зараз нема коли про це розповідати. Потім. У нас зустріч з Бобом Оґденом.

Дамблдор вилив у сито спогадів сріблястий вміст пляшечки і той - ні рідина, ні газ - завирував у чаші й замерехтів.

- Ти перший, - сказав Дамблдор, показуючи на чашу.

Гаррі нахилився, набрав повні груди повітря й занурив обличчя у сріблясту речовину. Відчув, як ноги відриваються від підлоги - він падав і падав крізь вируючу темряву, аж раптом, зовсім несподівано, його засліпило яскраве сонячне сяйво. Поки він кліпав, звикаючи до світла, поруч приземлився Дамблдор.

Вони стояли на сільській дорозі, обсадженій живоплотом з високих, переплетених кущів, під яскраво-синім, мов незабудки, літнім небом. Метрів за три від них стояв огрядний коротун в окулярах з товстелезними скельцями, за якими його очі здавалися крихітними, наче в крота, цяточками. Він читав дерев’яний дороговказ, що стримів з кущів ожини зліва від дороги. Гаррі розумів, що це має бути Оґден; він був тут єдиний, а ще про це свідчив чудернацький одяг - так часто вдягаються недосвідчені чаклуни, щоб стати схожими на маґлів. Чоловік був одягнений у гетри й сюртук, одягнений прямо на старомодний смугастий купальний костюм. Не встиг Гаррі до пуття оцінити його кумедний вигляд, як Оґден подріботів далі.

Дамблдор і Гаррі подалися за ним. Коли минали дерев’яний дороговказ, Гаррі глянув на обидві його стрілки. Одна вказувала назад, звідки вони прийшли, і на ній було написано «Великий Генґелтон, 5 миль». На другій, що вказувала Оґденові в спину, писалося «Малий Генґелтон, 1 миля».

Якийсь час вони йшли й нічого не бачили, крім живоплоту, несамовито синього неба та моторної постаті в сюртуку. Аж тут дорога завернула ліворуч і зникла з очей, різко пірнувши вниз, а перед ними зненацька відкрився з пагорба краєвид усієї навколишньої долини. Гаррі бачив село між двома крутими схилами - поза сумнівом, це був Малий Генґелтон з його церквою та цвинтарем, що лежали перед ними мов на долоні. З другого боку долини, на протилежному пагорбі, височів чепурний панський будинок, оточений розлогою смугою оксамитно-зеленої трави.

Оґден хоч-не-хоч мусив ледь чи не бігти з крутого схилу. Дамблдор наддав ходи, Гаррі намагався не відставати. Він подумав, що Малий Генґелтон, мабуть, і є мета їхньої подорожі, і дивувався, як і тієї ночі, коли вони знайшли Слизорога, навіщо їм було долати аж таку відстань. Та невдовзі з’ясувалося, що він помилявся - йшли вони зовсім не в село. Дорога звернула праворуч, а коли й вони звернули за ріг, то помітили тільки, як удалині майнув сюртук - Оґден пірнув у прогалину в живоплоті.

Дамблдор і Гаррі вийшли вслід за ним на вузеньку ґрунтову дорогу, огороджену ще вищим і дикішим живоплотом, ніж той, що залишився позаду. Кам’яниста й вибоїста дорога зміїлася, спадаючи з горба, як і попередня, й вела начебто до латки темних дерев трохи нижче. І справді, біля цього гаю доріжка розширилася. Дамблдор і Гаррі завмерли за спиною в Оґдена, коли той зупинився й вийняв чарівну паличку.

Хоч небо було й безхмарне, та старезні дерева попереду кидали довгі, темні, прохолодні тіні, тож Гаррі аж за кілька секунд розгледів хатину, наполовину сховану за плетивом гілок. Його здивував такий вибір місця для будинку. Дивно було, що не вирубали ближні дерева, які заступали світло й увесь краєвид на долину. «Цікаво, чи там хтось мешкає?» - подумав Гаррі. Стіни позаростали мохом, на черепичному даху бракувало багатьох черепичин, подекуди стирчали крокви. Все позаростало кропивою, аж до вікон, маленьких і