Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам’яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих…

Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.

Головань?!

Спотикаючись, іду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: «Ти принесеш біду трьом родам…»

Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.

Але серед мертвих немає Голованя. У мене з’являється надія.

Відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Чую їхні голоси й усвідомлюю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.

Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птахів, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.

Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів, то дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище…

Опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину впирається важкий, висмоктуючий погляд.

Я різко обертаюся.

Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.

Підходжу ближче і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода — в скипленій крові.

Сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. Язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив розвилку, два шляхи… Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?

Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.

— Я залишуся з вами, — кажу вголос. — Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі… Навіщо я вціліла, скажи?!

Головань не відповідає. Я згадую його слова: «…можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити…»

І він же тримає для мене двері!

Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів — найкращі, сміливі, веселі…

Витягаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.

Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих…

Але Головань тримає двері. І щілина — тепер я виразно це бачу — вужчає з кожною секундою.

Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і раптом я розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу. Своєю волею — не ввійду.

Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати…

Ні!

Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часу на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.

* * *

Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух — і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань — усі залишилися зовні.

Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б’ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і прохромити. Тоді їхня загибель не буде марною.

І, виставивши перед себе ножа, йду туди, звідки дме гарячий вітер.

Вітер дужчає. Повітря надто сухе, починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую — відчуваю всією шкірою — вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.

Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесяти двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмаття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.

Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором — ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.

Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті — красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.

Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо…

Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири…

У такі моменти важливо не думати — лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтинає пасмо мого волосся… Влітаю в туман. Падаю на долівку — вона вже не бетонна. Підлогою тут — сталева решітка. Вона впинається в мої долоні, боляче б’є по колінах. Я підхоплююся…

Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею — іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.

Безвихідь?

Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло.

Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.

Шкода, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки, але там не так страшно.

Вистукую ритм — по решітці, лезом ножа. Звук глухий і неприємний, але ритм нагадує, хто я і навіщо сюди прийшла. Просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити: кожен прут на палець завтовшки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу…

І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.

Відкручую дерев’яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар — наче ґудзик упав на барабан.

Страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу. Згадую, як ми літали