Читати книгу - "Замок"

необдуманих вчинків з мого боку, як ви самі сказали. Моє звільнення в запропонований вами спосіб цілком суперечить його намірам; і так я вважатиму доти, поки не почую протилежного з його вуст. До речі, якщо я не виконаю вашого легковажного наказу, це й вам піде на користь.

– Отже, ви не виконаєте? – запитав учитель.

К. похитав головою на знак заперечення.

– Подумайте добре, – сказав учитель. – Ваші рішення не завжди найкращі; згадайте хоча б вчорашнє пообіддя, коли ви відмовилися відповідати на допиті.

– Чому ви зараз про це говорите? – запитав К.

– Тому що мені так хочеться, – відповів учитель. – Востаннє повторюю: геть звідси!

Але коли й це не дало належного результату, вчитель підійшов до кафедри й тихо порадився з учителькою. Вона сказала щось про поліцію, але він відмовився од цієї пропозиції. Урешті вчитель сказав дітям перейти до іншого класу, де відбудеться спільний для всіх урок. Така зміна звичного режиму сподобалася учням, і кімната спорожніла під веселий сміх і галас дітлахів, учителі вийшли останніми. Гіза несла класний журнал, на якому розвалилася байдужа до всього кішка. Учитель з радістю залишив би кішку, але натяк на це вчителька рішуче відхилила, мотивуючи своє рішення жорстокістю К., тому через К. вчителю довелося терпіти ще й кішку. Напевно, саме це і вплинуло на останні сказані ним при виході слова:

– Панна вчителька змушена залишити цю кімнату разом із учнями, бо ви дозволяєте собі нахабно ігнорувати мій наказ про звільнення. А оскільки неможливо вимагати від юної дівчини, щоб вона проводила урок посеред брудної атмосфери вашого сімейного життя, ви залишитеся самі й отримаєте можливість робити все що завгодно, ніхто з порядних людей не заважатиме вам. Але це триватиме недовго, я обіцяю!

Після цих слів він зачинив двері.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щойно всі вийшли з кімнати, К. сказав помічникам:

– Геть звідси!

Спантеличені цим несподіваним наказом, вони послухалися, але коли К. зачинив за ними двері, відразу ж спробували повернутися, скиглили під дверима й стукали.

– Ви звільнені! – крикнув К. – Я більше ніколи не візьму вас на службу.

Але помічники не збиралися так просто з цим змиритися і гримали у двері руками та ногами.

– Упусти нас, володарю! – кричали вони, ніби К. був сушею, а їм загрожувало загинути від повені. Але К. не відчував співчуття, він нетерпляче чекав, поки жахливий галас змусить учителя втрутитися. Так воно й трапилося.

– Упустіть своїх клятих помічників! – прокричав учитель.

– Я їх звільнив! – прокричав К. у відповідь.

Так він мимоволі продемонстрував учителеві, як виглядає, коли хтось має достатньо твердості не лише оголосити про звільнення, але й наполягти на своєму. Учитель спробував заспокоїти помічників, сказав, що їм треба просто зачекати, рано чи пізно К. змушений буде впустити їх назад. Після цього вчитель пішов. І можливо, далі було б тихо, якби К. не почав вигукувати помічникам через двері, що вони звільнені остаточно і немає ні найменшої надії на те, що вони зможуть коли-небудь повернутися. Помічники знову почали галасувати. Учитель повернувся, але більше не говорив з ними, а просто вигнав різками на вулицю.

Помічники стояли під вікнами гімнастичного класу, тарабанили в шиби й кричали, хоча окремі слова неможливо було розібрати. Але й там вони пробули недовго, бо в глибокому снігу важко було скакати, а цього вимагав їхній схвильований стан. Тому побігли до загорожі в садку, вилізли на кам'яний фундамент, звідки могли краще бачити кімнату, хоча й здалеку. Там вони бігали туди-сюди, тримаючись за загорожу, зупинялися й благально простягали до К. складені руки. Так продовжувалося досить довго, вони не зважали на марність своїх зусиль, були немов сліпі, здається, не припинили своїх спроб навіть після того, як К. закрив штори, щоб не бачити їх більше.

У кімнаті, де тепер запанувала напівтемрява, К. підійшов до брусів і подивився на Фріду. Вона піднялася, поправила зачіску, витерла сльози і мовчки заходилася варити каву. Хоча вона про все знала, К. поставив її довідома про звільнення помічників. Фріда кивнула. К. сидів за партою і спостерігав за її втомленими рухами. її непомітне тіло завжди прикрашала свіжість і рішучість, а тепер ця краса зникла. Кілька днів життя з К. вистачило, щоб цього досягнути. Робота в кнайпі не була легкою, але, мабуть, більше підходила Фріді. Чи причиною цієї зміни був розрив із Кламмом? Близькість до Кламма робила її неймовірно спокусливою для К., він вирвав її собі, підкоряючись цій спокусі, а тепер вона зів'яла в його обіймах.

– Фрідо, – сказав К., і вона відставила вбік млинок для кави і сіла поряд за парту.

– Ти ображаєшся на мене? – запитала вона.

– Ні, – сказав К. – Мені здається, що ти не можеш інакше. Ти була задоволена життям у «Панському дворі». Мені треба було залишити тебе там.

– Так, – сказала Фріда. – Тобі треба було залишити мене там. Я не варта того, щоб жити з тобою. Звільнившись від мене, ти, напевно, зможеш досягнути всього, чого захочеш. Через мене ти мусиш коритися тиранові-вчителю, погоджуватися на цю ганебну посаду, принижуватися і проситися на прийом у Кламма. Усе це для мене, але я тобі за це нічим не віддячую.

– Ні, – сказав К. і обняв її, щоб утішити. – Усе це дрібниці, які не принижують мене, та й зустрітися з Кламмом я хочу не лише через тебе. А скільки ти зробила для мене! Поки я не знав тебе, я блукав тут, мов сліпий. Ніхто не звертав на мене уваги, ті, до кого я звертався, намагалися якомога швидше від мене відкараскатися. А від людей, які пропонували мені притулок, я сам тікав, як від сімейства Варнави.

– Ти тікав від них? Це правда, коханий? – жваво вигукнула Фріда, а коли К. після паузи невпевнено промимрив «Так», знову поринула у втому. Але і в К. не було більше аргументів на користь того, що стосунки з Фрідою змінили його життя на краще. Він забрав руку з її плеча і трохи посидів мовчки поряд із нею, аж поки Фріда не заговорила; здавалося, його рука давала їй тепло, без якого тепер не обійтися.

– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.

– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.

І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:

– Що могло