Читати книгу - "Грішниця"

Геннадій затримався у відділенні, слава Богу, відносно недовго, усе-таки молодий організм впорався й кістка зрослась. Хворий став активнішим, його почали відпускати додому, однак той повертався для огляду, і чоловічу постать часто можна було помітити поруч із котроюсь представницею чарівної статі. Я уникала таких зустрічей, він особливо від даного факту не страждав, оскільки у відділенні було доволі красунь у білих халатах, у кінці кінців натрапив на Лєру, а та з превеликою втіхою послала його подалі – аж на виписку, і ми нарешті полегшено зітхнули: «неприємний тип».

Неприємний тип швидко забувся, його витіснили нові обличчя хворих, а підготовка до вступу забирала решту вільного часу. Думаю, що й сам Геннадій навряд чи мучився від розлуки, аби з маніакальною завзятістю шукати зустрічі, очевидно, у нього були інші, куди цікавіші справи. Усе вирішив випадок, планети, фатум, вищі сили – хтозна. Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі.

Того вечора ми поверталися додому пізно, бо перед цим забирали в знайомого рідкісний підручник, Геннадій гасав по місту з приятелями в пошуках розваг, наші дороги перетнулись. Пам’ятаю, що було тепло, ледь не по-літньому, пахло квітами й вітром. Ми з Лєрою не встигли нічого зрозуміти, коли поруч різко загальмувала машина й незнайомці у формі грубо заштовхали нас в авто. Лєра кричала, що це якась помилка, однак нам швидко закрили роти. Геннадій, що сидів за кермом, озирнувся й підморгнув.

– Ну що, розважимось, дівчата?

Жах і заціпеніння, нам щось увели, і свідомість неначе зависла десь аж у нічному небі, зачепившись за ріг молодого місяця, щоб звідти споглядати лише уривки реальності. Нас вивезли за місто. Лісосмуга, дерева, дерева, дерева, молода трава під ногами.

– Казала, не продаєшся, то візьмемо задарма. Хлопці, я перший, а далі по колу.

Як дивно пахла трава – неначе в косовицю, ще був запах алкоголю, цигарок, чоловічого поту й сперми, ми пахли страхом, якщо страх якось пахне. Отямилися під ранок, Лєру нудило, а я дивилась, як маленькі мурашки сновигають у вим’ятій траві. Здається, ми зруйнували ваш звичний світ, маленькі? Світи руйнуються – і великі, і малі.

– Нелюди, – голосила над нами Тамара Павлівна, зовсім як над мерцями, і в цьому було щось правильне. Життя спинилось, його не було. Зняття побоїв, експертиза, заяви про зґвалтування, чужі руки, чужі очі, запитання. Усе неначе стосувалося когось іншого, а не мене. Лєра билася головою об стіну й стискала міцніше зуби. Так тривало кілька тижнів, доки нас не прорвало. Вона істерично реготала та плакала одночасно.

– Тварюка! Він просто сміявся мені в обличчя, дивився в очі й сміявся.

Тамара Павлівна пила заспокійливе, кивала головою й знову пила. Я вийшла на балкон, довго дивилась у скроні гігантських кленів та думала: якби вийшло ось так розридатись, стало б легше. Легше. У голові маячило обличчя слідчого, що вів нашу справу. Підстаркуватий чолов’яга перетворив її на мильну бульбашку, щойно дізнався, чиє прізвище фігурує в якості підозрюваного.

– Розважились, дівчата, то чого зараз скиглити? Мало заплатили чи що?

Лєра вийшла на балкон і стала поруч.

– Знаєш, я так часто намагалась уявити, як це станеться вперше. Думала, що буде красиво й обов’язково з чоловіком мого життя. Смішно, правда?

Я тільки здригнулась, згадавши свого першого.

– Ненавиджу.

Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого.

* * *

Прокинувшись, Лариса підійшла до вікна, щоб привітатися з новим днем. Стояла в самій сорочці, дивлячись, як солять землю. За вікном ішов сніг – дрібний-дрібний, він падав густо, нагадуючи сіль. До кімнати зазирнула господиня.

– Вже прокинулась, а вчора так пізно лягла. Тут Ніна прибігла з якоюсь справою.

– Запускайте наречену.

Великі темні очі виглядали переляканими й розгублено намагалися зачепитись поглядом бодай за щось у кімнаті. Врешті-решт Ніна сіла в гойдалку та спитала:

– Скажи, я справді це роблю?

Лариса посміхнулась і ствердно кивнула головою, на що Ніна заховала обличчя в долоні, прошепотівши «боюсь».

– У мене подібний досвід відсутній, проте, кажуть, нареченим властиво хвилюватися перед весіллям, то все йде за планом.

– Ага, я планово роблю велику помилку.

– Знаєш, подружко, зазвичай молодята впевнені в протилежному, а потім, набагато пізніше, дізнаються, що помилились. Так що, мила моя, ти прогресуєш. Не хлюпай носом.

Ніна розсміялася крізь сльози, витерла обличчя й зауважила:

– Власне, чого я сюди прийшла? Збирайся, старша дружко, поїдемо вибирати весільну сукню. Сергій такий смішний, обов’язково хоче її купити, та й тобі потрібно щось придбати.

З іншої кімнати почувся голос Марії Степанівни:

– Ви кудись збираєтесь, дівчата?

– Так, зараз Олег заїде, наш свідок, поїдемо по вбрання.

Лариса підскочила біля шафи й жартівливо округлила очі:

– І ти мовчиш?

– А що? Думаю, що з весільними сукнями в громадському транспорті кататися якось не зовсім зручно.

– Нічого не знаю, дівчата, але без сніданку не пущу, та й такі важливі справи на голодний шлунок не вирішують. Швиденько за стіл.

Через кілька годин голова йшла обертом від білого кольору. Білий сніг та білі сукні. І того, і того було настільки багато, що здалося, інші кольори просто зникли, можливо, розчинились у білому.

– Ларисо, я заплуталась. Невже з усіх потрібно вибрати одну сукню? Як?

Лариса обвела поглядом довгі ряди манекенів, що дружно зібралися вийти заміж.

– Сукня має бути твоєю.

– А як її знайти?

Лариса озирнулась і спіймала за спиною стурбований погляд новоспеченого свідка. Олег одиноко височів біля дверей, ніяк не вписуючись у загальне тло цієї білої феєрії.

– Думаю, що ти її просто відчуєш.

– Не знаю, може, я несправжня наречена, тому і відчути свою не зможу?

– Дурниці, у кожної вона є.

Немов підтверджуючи сказане, біля дзеркала затанцювало молоде дівча з поглядом, що ось-ось мав вибухнути від радості.

– Бачиш, ця свою вже знайшла.

– Думаєш? Слухай, а покажи мені свою?

Лариса завмерла з дивним відчуттям, що її оточили. Стало холодно, захотілося вирватись із цього полону кольору… Кольору чого?

– Її тут нема.

– То, може, і моєї нема?

– Твоя має бути. Шукай.

Ніна втомлено піднялася зі стільця й знову пішла блукати довгими рядами. Власниця салону щебетала та метушилася довкола, нагадуючи якогось дивного метелика – того, що живе лише на білому. У кінці кінців Ніна спинилася біля простенької сукні – нічого зайвого, білий клапоть тканини.

– Слухай, а кажуть, дівчат