Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

— Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п'ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.

— Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.

Повернулася смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.

— Куди йдеш? — затримав солдат непрохану гостю.

— До Бога.

— Наказано нікого не пускать.

— Я по ділу до нього.

— Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Лишилася смерть чекати, а солдат пішов до Бога.

— Чого, солдате, прийшов?

— Смерть прислала.

— Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.

— Добре. Вернувся солдат.

— Ну, що Бог сказав? — допитується смерть.

— Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.

Думає смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.

— Куди йдеш? — знову питає солдат.

— До Бога.

— Наказано нікого не пускать.

— А я по ділу до нього.

— Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Прийшов солдат до Бога.

— Чого, солдате, прийшов?

— Смерть прислала.

— Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.

— Добре.

Вернувся солдат, а смерть допитується:

— Ну, що Бог сказав?

— Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.

Пішла смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.

— Куди йдеш? — знову питається солдат, як тільки ступила смерть на поріг.

— До Бога ж.

Вперлася смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.

— Постій на моєму місці, а я піду й доповім.

Прийшов солдат до Бога.

— Чого, солдате, прийшов?

— Смерть прислала.

— Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.

— Добре. Вертається солдат.

— Ну, що Бог казав? — питається смерть.

— Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.

Пішла смерть. Через три роки приходить.

— Куди йдеш? — питає солдат.

— До Бога.

— Постій. Піду доповім.

— Ні, я уже піду.

Вперлася смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:

— Що з тебе стало? Не пізнати тебе.

— Хочеш, Боже, щоб я дев'ять років гризла дерева і міцна була?

— А хто тобі казав дерева гризти?

— Солдат.

— Покличте його сюди.

Покликала смерть солдата до Бога.

— Солдате, нащо ти казав смерті три роки старі дуби гризти?

— У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.

— А нащо казав гризти середнього віку дуби?

— Та от я сам середнього віку…

— А нащо казав молоді дуби гризти?

— У мене дома є діти маленькі…

— Ну, добре, — каже Бог. — На тобі цього білого коня, іди вже від мене.

Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то — пір'ї на жар-птиці.

— Брати чи не брати? — питається у коня.

— Бери… Від біди не одмахнешся.

Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу — доглядати царських коней.

Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір'їну, заткне у стріху — і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір'їну, яка вночі світиться.

Наказав цар солдатові принести ту пір'їну. Подивився цар на те диво — перо жар-птиці — і каже:

— Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш — віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш — накажу зварить тебе в кобилячому молоці.

— Добре, я подумаю…

Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:

— Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скорій сідай на мене.

На другий день прийшов солдат до царя і каже:

— Поїду я за золотою панею.

Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води — та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня — і до царя.

Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:

— На дні моря є у мене золота комода — придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.

Викликав до себе цар знову солдата і сказав:

– Є на дні моря золота комода — придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.

Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.

— Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду — приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.

Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:

— Ну, тепер скачи в молоко.

— Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.

— Ну йди, прощайся.

Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.

Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.

— Зараз же й на мене заварюйте молоко.

Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.

А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.

Трьом-син Борис

Як був собі чоловік та жінка — та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили