Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

Розділ дванадцятий

РІК, ПЕРЕЛАМАНИЙ НАДВОЄ

Гітлер мовчки вислухав доповідь генерал-полковника Паулюса. Ударом із флангів росіяни прорвали фронт і оточили величезне угрупування біля Волги. Паулюс радив відходити, щоб зберегти свою армію.

— Ні в якому разі! — закричав раптом Гітлер. — Запам'ятайте, генерале, я не збираюсь відступати з Волги.

— Тоді мені потрібна допомога, — сказав Паулюс.

— Допомога вам прийде. Кейтель, сформуйте групу армій «Дон». Перекиньте танкові дивізії з Воронежа, Орла, з Кавказу, з Франції, з Балкан.

— Хто буде постачати мене боєприпасами? — запитав Паулюс.

— Германе, чи зможеш ти з повітря забезпечити Паулюса?

— Так, мій фюрере! — відповів Герінг.

— Мені до зарізу потрібні зараз транспортні літаки, тисячі бомбардувальників. — Гітлер підійшов до величезного глобуса на масивній підставці і щосили крутонув його. — Тоді я змету з лиця землі всіх, хто чинить опір! — Зненацька Гітлер зупинився перед Герінгом. — Учора мені доповідав Галланд про те, що новий літак «Штурмфогель» пройшов випробування.

— Це буде чудовий перехоплювач, мій фюрере.

— Мені потрібен бомбардувальник! Швидкісний дальній бомбардувальник, здатний знищувати!

— Гаразд, мій фюрере.

— Випробний аеродром сховайте в гори, зарийте під землю. Але зробіть так, щоб про цих бомбардувальників ворог нічого не знав доти, доки вони з'являться в небі!

А біля Волги в цей час тривали бої. Армія Паулюса відмовилась од капітуляції. Вона чинила опір, вона чекала допомоги. Але Герінг дав явно нереальну обіцянку. Незважаючи на те, що до Сталінграда було стягнуто всі наявні сили транспортної авіації, армія не одержувала й десятої частини боєприпасів, які їй були потрібні.

Радянські винищувачі перехоплювали й знищували літаки люфтвафе. Та найвідчутнішою втратою було те, що гинули разом з літаками найкращі кадри Німеччини, бо до пілотування транспортних літаків залучались інструктори авіаційних училищ. Майже всі вони не повернулися з фронту.

1

Випробування «Штурмфогеля» вступили у вирішальну стадію, але несподівано із штабу люфтвафе Мессершміттові надійшов наказ сформувати з льотчиків, зайнятих у роботі фірми, бойовий загін і послати в район станції Морозовської, на північний схід од Ростова. Мессершмітт зрозумів, що повітряні сили на Східному фронті зазнали досить серйозних втрат, льотні школи неспроможні поповнити втрати, і тому командуванню довелося збирати в Німеччині резерви й кидати на фронт. Льотчики Мессершмітта призначалися в діючу винищувальну ескадру асів «Генерал Удет». До машин, окрім хрестів і номерних цифр, належав розпізнавальний знак ескадри — червоний туз, облямований вінком, поверх корона.

Техніки пофарбували літаки в маскувальні кольори, намалювали на бортах знаки, поставили нові мотори. Згнітивши серце, Мессершмітт затвердив список особливого складу загону. Командиром призначався Вайдеман. Разом з ним вилітали на російський фронт другий випробувач Вендель, пілоти повітряного забезпечення Піхт, Шмідт, Штефер, Прівін, Ейспер, Ніпбург, механік Гехорсман.

Вайдеман і Піхт поїхали попрощатися до Еріки й Зандлера. Після неймовірного випадку з Юттою професор та Еріка довго не могли отямитись. Ютта, секретарка самого конструктора, виявилася червоною радисткою! Вона підірвала себе й рацію гранатою, яку, очевидно, берегла на той випадок, коли її спробують схопити гестапівці. Вогонь, попри всі зусилля пожежників, устиг пожерти все, що могло б виявитися важливим доказом. Весь попіл було зібрано й відправлено експертам, але вони знайшли в ньому лише кілька зіпсованих деталей. Ці деталі дозволили встановити, що радіостанція була німецького виробництва, з тих, що монтувалися звичайно на транспортних тримоторних літаках «Юнкерс-52».

Будинок відремонтували, стіну, що відокремлювала кімнату Ютти від спальні Еріки, завісили червоним крепом. Зейц, який останніми днями особливо часто навідував професора, казав, що тієї ж злопам'ятної ночі зник і Юттин брат — Еріх Хайдте. Коссовські, завдяки щасливому випадку, вижив. Досвідчений хірург зробив відчайдушно сміливу операцію, й тепер Коссовські лежить у найкращому військовому госпіталі в Бернхорні.

Коли Піхт і Вайдеман зайшли до Зандлера, вони звернули увагу на те, як змінився професор: опустилися плечі, бліде, навіть блакитнувате обличчя, різкі зморшки. Еріка була стурбована здоров'ям батька.

Піхт міцно обняв дівчину.

— Це зустріч чи прощання? — запитав Вайдеман.

Еріка звільнилась від обіймів і запитливо подивилась на Вайдемана.

— Зустріч, Альберте, — сказав Піхт.

— Альберте, чому ви завше так зле жартуєте? — Еріка відійшла до буфета й сердито задзвеніла чашками для кави.

— Тоді час прощатися, — подивився на годинник Вайдеман, пропустивши повз вуха слова Еріки.

— Що це означає, Паулю?

— Через три години ми відлітаємо на фронт.

— На фронт? Піхт кивнув:

— На російський фронт.

— Надовго?

— Не знаю. Постараюсь повернутися, як тільки ми переможемо.

— Не хвилюйтесь, фрейлен, — Вайдеман сам дістав із буфета коньяк і наповнив чарки. — Вип'ємо за наші перемоги в російському небі!

— Ти вилітаєш на новому «фокері», здається? — запитав Піхт.

— Так. Я повинен оцінити його бойові якості й надіслати фірмі ґрунтовний звіт.

У двері подзвонили.

— Це, мабуть, Зейц, — шепнула Еріка й вибігла в передпокій.

Оберштурмфюрер сухо привітався з льотчиками й сів за стіл.

— Який ти став поважний, Вальтере, — штовхнув його ліктем Вайдеман.

— Справ багато… — коротко відповів Зейц. — А ви на фронт? Прощальна вечеря?

— Як бачиш…

Зейц підняв чарку!

— Не дай бог попасти вам у полон.

— А ми не збираємось попадати в полон до росіян, — засміявся Піхт і знову обняв Еріку. — Сподіваюсь, наречена мене почекає?

Еріка почервоніла й похилила голову.

— Як здоров'я Коссовські? — раптом серйозно запитав Піхт і пильно подивився на Зейца.

Той нервово затиснув чарку:

— Видужує, здається. Я двічі відвідував його…

— Ну, бог з ним, передай йому наші побажання. — Піхт допив чарку і встав, окинувши поглядом, неначе востаннє, затишну вітальню Еріки.

2

Колючі хурделиці гуляли величезним російським степом. Обморожені техніки в куртках із штучної шкіри поралися ночами біля моторів, насилу встигаючи готувати машини до польотів. Ме-109 не витримували морозів. Мотори запускалися важко, працювали нестійко, в радіаторах замерзало мастило. Прожектори ковзали по засніжених стоянках, освітлюючи зіщулених вартових, бетонні землянки, навколо яких купами громадилися іржаві консервні бляшанки, картопляні лушпайки та порожні пляшки від шнапсу. Лише в дотах і можна було зігрітися.

— Ну й погода, чорти б її побрали! — лаявся лейтенант Шмідт. — Якщо я протягну тут місяць, то замовлю молебень.

— Годі хникати, — похмуро відгукнувся Вайдеман. — Ми тут живемо як боги. Подивилися б, у яких умовах перебувають армійські льотчики…

— Я не хочу, щоб у цій землі замерзали мої кісточки! — вибухнув Шмідт. — Я не хочу, щоб про нас у газетах писали бундючні статті, облямовані жирною чорною рамкою!

— Ти офіцер, Шмідт! — гримнув Вайдеман.

— До біса офіцера! Невже ви не розумієте, що ми в безнадійному становищі? Наші дивізії все одно загинуть, і відчайдушні наші спроби пробитися до них коштують у день