Читати книгу - "Будденброки"

Гості з пастором на чолі ще їли й пили нагорі в залі, а консул з дружиною провели готових у дорогу молодих надвір, у білу снігову заметіль. Перед брамою стояла велика карета, навантажена валізами й пакунками.

Висловивши кілька разів підряд свою певність, що вона скоро загостить додому і що батьки також не забаряться відвідати її в Гамбурзі, Тоні в найкращому гуморі сіла в карету. Пані Елізабет старанно вкутала їй теплою хутрянкою ноги. Молодий умостився поряд.

— І ще одне… Грюнліху, — мовив консул. — Нове мереживо лежить у маленькій торбинці нагорі. Як під’їздитимете до Гамбурга, візьміть його під пальто, гаразд? Те мито… Треба його якомога уникати. Ну, бувайте здорові! Ще раз бувай здорова, моя люба Тоні! Хай тебе береже господь!

— Чи в Аренбурзі знайдеться добрий готель? — спитала пані Елізабет.

— Уже замовлений, люба матусю, все замовлене, — відповів Грюнліх.

Антон, Ліна, Тріна, Софі підійшли попрощатися з «мадам Грюнліх».

Коли вже мали зачиняти дверці, Тоні раптом пойняло якесь нове почуття. Вона виплутала ноги з хутрянки, не думаючи про те, що доведеться загортатися знову, безцеремонно перебралася через коліна пана Грюнліха, який щось невдоволено забурчав, і схвильовано обняла батька.

— Adieu, тату… любий мій тату! — А тоді тихо шепнула йому на вухо: — Ви задоволені мною?

Консул на хвилю мовчки пригорнув її до себе, потім легенько відхилив і сердечно потис їй обидві руки…

Більше затримуватись не було чого. Хряснули дверці, візник ляснув батогом, коні рвонули так, що аж шибки задеренчали. Пані Елізабет махала батистовою хусточкою, аж поки карета, гуркочучи колесами по бруківці, почала зникати за сніговою завісою.

Консул задумливо стояв поруч дружини. Вона граціозним порухом запнула щільніше на плечах хутрову пелерину.

— Ось вона й поїхала, Бетсі.

— Так, Жане, найперша з дітей залишила нас. Ти віриш, що вона буде щаслива з ним?

— Ох, Бетсі, вона задоволена собою, а певнішого щастя людині на землі годі осягнути.

Вони вернулися до гостей.

Розділ п’ятнадцятий

Томас Будденброк спускався по Менгштрасе до «П’ятерика». Він не хотів іти горою, по Брайтештрасе, щоб не скидати безперестанку капелюха перед знайомими. Засунувши руки в широкі кишені теплого темно-сірого пальта з хутряним коміром, він задумливо ступав по твердому іскристому снігу, що рипів під ногами. Він ішов своєю власною дорогою, про яку ніхто не знав…

Стояв напрочуд гарний лютневий день — ясний, сухий і прозорий. Надворі було п’ять градусів морозу; небо аж світилося синявою, чисте й холодне. Свіже, міцне, пахуче повітря бадьорило кров.

Томас поминув «П’ятерик», перетнув Пекарську вуличку і вузеньким перехресним провулком вийшов на Рибальську. Вона була рівнобіжна до Менгштрасе і так само стрімко спадала до Трави. Пройшовши нею кілька кроків, Томас зупинився перед невеликим будиночком. У ньому містилася скромна квіткова крамничка з вузькими дверима й невеличкою вітриною, де на зеленій скляній шибі стояло кілька горщиків з цибульними рослинами.

Томас зайшов до крамнички. Бляшаний дзвоник над дверима залементував, мов сторожкий песик. Біля прилавка стояла, розмовляючи з дівчиною, що продавала квітки, невисока, огрядна літня дама в турецькій хустці. Вона перебирала горщики з квітами, оглядала їх, нюхала, ганила і без угаву торохтіла, раз по раз витираючи хусточкою рота. Томас Будденброк ввічливо привітався і відступив убік… Та дама була бідна родичка Ланггальсів, добродушна, балакуча стара панна, що хоч і носила прізвище родини з найвищого кола, але сама до того кола не належала.

Майже всі в місті, за небагатьма винятками, звали її просто — «тітонька Лотта» і на великі бали та обіди не запрошували, хіба тільки на чашку кави. Нарешті, з горщиком, загорнутим у шовковистий папір, вона рушила до дверей, і Томас, ще раз привітавшись, голосно звернувся до дівчини за прилавком:

— Прошу, дайте мені кілька троянд… Байдуже, хай будуть французькі…

Та коли тітонька Лотта зачинила двері і зникла на вулиці, він тихіше додав:

— Забери їх тепер, Анно… Добрий день, моя крихітко! Сьогодні я прийшов до тебе з важким серцем.

На Анні був білий фартух поверх простої чорної сукні. Вона була на диво гарна. Тендітна, як газель, з обличчям майже малайського типу: ледь випнуті вилиці, довгасті чорні очі, повні лагідного блиску, і незрівнянна матова шкіра жовтавого відтінку. Руки її, такого самого кольору, були вузенькі і незвичайно гарні як для простої дівчини.

Вона пішла поза прилавком у правий куток крамнички, де її ніхто не міг побачити крізь вітрину. Томас по цей бік прилавка рушив за нею, нахилився й, поцілував її в уста і в очі.

— Як ти змерз, бідолашний! — сказала вона.

— П’ять градусів, — мовив Том. — Але мені було так сумно, що я навіть не відчував холоду.

Він сів на прилавок, не випускаючи її руки.

— Чуєш, Анно?.. Сьогодні нам треба бути розважними. Настав час.

— О господи! — злякано мовила вона і жалібно, розпачливо піднесла до очей полу фартуха.

— Колись та повинно було це статися, Анно… Чуєш, не треба плакати! Ми ж вирішили бути розважними, га? Що вдієш! Через це треба переступити.

— Коли?.. — схлипуючи, спитала Анна.

— Післязавтра.

— О боже… Чому післязавтра? Ще один тиждень… Прошу тебе! Ну хоч п’ять днів!..

— Не можна, крихітко моя. Все вже домовлено й залагоджено. На мене чекають в Амстердамі… Я не можу баритися жодного дня, хоч би як хотів!

— Так страшенно далеко!

— Амстердам? Де там! Зовсім ні. А крім того, думати одне про одного завжди можна, правда ж? І я писатиму тобі! Ось побачиш, як тільки туди приїду, зразу ж напишу…

— Ти ще не забув, як півтора року тому… на святі стрільців… — почала вона.

Він радісно підхопив:

— Ще б пак! Боже, півтора року тому! Я подумав, що ти італійка… Купив у тебе гвоздику і заткнув ЇЇ в петельку… Вона й досі в мене… Я візьму її з собою в Амстердам… А яка тоді на лузі була курява й спека!

— Так, і ти приніс мені склянку лимонаду з сусідньої ятки… Я пам’ятаю як сьогодні. Всюди тхнуло печивом і людьми…

— Та все одно було гарно! Хіба ми не вичитали одне в одного з очей, що в нас буде далі?

І ти хотів покатати мене на каруселі… Але я не могла кинути все й піти. Господиня сварилася б…

— Ні, не могла, Анно, я дуже добре розумію тебе.

Вона тихо сказала:

— Та більше я тобі ні в чому не відмовляла.

Він