Читати книгу - "Будденброки"

— Дорогий друже, — мовив консул, — я, щоб ви знали, не якийсь там педант! Але боже мій, ви ж навіть не дали мені договорити! А то вже почули б, що я, зважаючи на всі обставини, ладен піти вам назустріч і зразу ж таки додати до цих сімдесяти ще десять тисяч.

— Отже, вісімдесят тисяч… — мовив пан Грюнліх і поворушив губами, наче хотів сказати: «Не надто багато, але нічого».

На цьому люб’язно й погодились. Консул, підвівшись, задоволено побрязкав у кишені в’язкою ключів: «за традицією» дівчина з родини Будденброків одержувала в посаг якраз вісімдесят тисяч…

Після цього пан Грюнліх попрощався і поїхав до Гамбурга. Тоні майже не відчувала зміни в своєму становищі. Ніхто їй не заважав ані танцювати в Меллендорфів, Ланггальсів, Кістенмакерів чи в себе вдома, ані кататися на ковзанах на Замковому полі чи на луці біля Трави, ані приймати залицяння молодих кавалерів… У середині жовтня Тоні запросили до Меллендорфів на вечірку з приводу заручин їхнього старшого сина з Юльхен Гагенштрем.

— Томе, я не піду! — заявила вона. — Це неподобство!

Одначе пішла і якнайкраще провела час.

А ще тими кількома словами, вписаними до родинної історії, Тоні здобула собі право в супроводі матері або й самій робити по всіх крамницях міста великі закупки на посаг, аристократичний посаг. У малій їдальні цілими днями сиділи коло вікна дві швачки — підрублювали білизну, вишивали на ній монограми і поїдали силу-силенну домашнього хліба з зеленим сиром…

— Чи полотно від Лентфера вже прислали, мамо?

— Ще ні, доню, зате вже готові дві дюжини чайних серветок.

— Це добре, але він обіцяв прислати полотно сьогодні по обіді. Боже мій, треба ж попідрублювати простирала!

— Ідо, мамзель Біттерліх питає, де мереживо на пошивки.

— У шафі, дитино моя, в передпокої праворуч.

— Ліно!

— Могла б і сама скочити, серденько…

— О господи! Невже я на те виходжу заміж, щоб самій бігати сходами?

— Ти вже подумала про матерію на шлюбну сукню, Тоні?

— Moire antique[45], мамо. Без moire antique я не піду до вінця!

Так минув жовтень, за ним листопад. Перед різдвом приїхав пан Грюнліх, щоб провести свят-вечір у родинному колі Будденброків; від запрошення на свято до старих Крегерів він також не відмовився. До нареченої він ставився напрочуд тактовно, чого від нього й сподівалися, — без зайвої церемонності, без світської неприродності, але й без недоречних ніжностей. Скромний, легесенький поцілунок у чоло в присутності батьків скріпив заручини. Часом Тоні аж дивувалася, його теперішня радість навряд чи дорівнювала тому розпачеві, який він виказував після її відмови. Коли він дивився на неї, на його обличчі можні було прочитати тільки задоволення власника… Щоправда, подеколи, залишившись випадково з нею наодинці, він зненацька впадав у грайливий настрій — пробував посадовити її собі на коліна, полоскотати баками і веселим голосом, що тремтів від стримуваного сміху, питав:

— Все-таки спіймав я тебе? Попалася в клітку, га?

На що Тоні відповідала:

— О господи, ви забуваєтесь! — і хутко випручувалась.

Зразу після різдвяних свят пан Грюнліх поїхав назад до Гамбурга — «неспокійна робота» доконечне вимагала його присутності.

Будденброки мовчки погодилися з тим, що Тоні й до заручин мала вдосталь часу його пізнати.

Справу з помешканням залагодили листовно. Тоні, рада-радісінька, що житиме у великому місті, висловила бажання оселитися в самому центрі Гамбурга, де, до речі, на Госпітальній вулиці була й контора пана Грюнліха. Проте наречений із чисто чоловічою наполегливістю домігся повноваження на купівлю вілли в передмісті, в Еймсбютелі — романтичному, відлюдному куточку, немов на те створеному, щоб там помостило собі ідилічне гніздечко молоде подружжя «procul negotiis»[46] — ні, він ще не зовсім забув свою гімназичну латину!

Так минув грудень, а на початку сорок шостого року справили весілля. Відбувся бучний дівич-вечір — на нього зійшлося півміста. Тонині товаришки — серед них і Армгард фон Шіллінг, що приїхала до міста високою, мов вежа, каретою, — танцювали у великій їдальні та в коридорі, посипаному на такий випадок тальком, з Томовими й Христіановими приятелями: серед цих останніх був Андреас Гізеке, син брандмайора і Studiosus juris[47], а також Стефан та Едуард Кістенмакери з фірми «Кістенмакер і син»… Про те, щоб на дівич-вечорі все було як належиться, найбільше дбав консул Петер Дельман, — він побив на кам’яних плитах переходу всі горщики, які тільки міг дістати.

Пані Штут із Дзвоноливарної вулиці знову мала нагоду побувати у найвищих колах: допомагала мамзель Юнгман і швачці вбирати Тоні до шлюбу. Їй же бо, кращої молодої вона зроду не бачила! Огрядна, важка, вона стояла навколішки і, пускаючи з захвату очі під лоба, пришпилювала до білого moire antique миртові гіллячки…

Церемонія ця відбувалася у малій їдальні. Пан Грюнліх у довгополому фраці й шовковій жилетці чекав під дверима. З обличчя його не сходив поважний, коректний вираз, бородавка на лівій ніздрі мала явні сліди пудри, а золотаві баки були старанно зачесані.

Нагорі в ротонді, де мало відбутися вінчання, зібралася родина — чималий гурт люду! Там були старі Крегери, обоє вже спорохнілі, але, як завжди, елегантні; був консул Крегер із синами Юргеном і Якобом — цей останній, так само, як і Дюшани, приїхав з Гамбурга; був Готгольд Будденброк з дружиною, в дівоцтві Штювінг, і з дочками Фрідерікою, Генрієтою і Пфіфі — на жаль, жодна з них не мала вже надії вийти заміж… Бічну мекленбурзьку лінію заступав Клотільдин батько, пан Бернгард Будденброк, що приїхав із «Непривітного» і тепер вражено роззирався по нечувано пишному будинку своїх багатих родичів. Франкфурту не приїхали, тільки прислали подарунки — надто далека дорога… Натомість були присутні — єдині, що не належали до родини, — доктор Грабов, домашній лікар, і мамзель Вайхброт, Тонина вихователька і приятелька, Зеземі Вайхброт у чепчику з новісінькими зеленими стрічками поверх кучериків і в чорній сукенці.

— Дай тобі боже щестя, моя люба дитено! — мовила вона, коли Тоні руч об руч з чоловіком з’явилася в ротонді, тоді підвелася навшпиньки й лунко цмокнула її в лоб.

Родина була задоволена нареченою: Тоні трималася невимушено, була гарна й весела, хоч трохи й бліда з цікавості і хвилювання перед дорогою.

З правого боку заквітчаної ротонди був споруджений олтар. Вінчав молодих пастор Келінг з Марийської церкви, що не забув крутим словом нагадати їм про поміркованість. Усе відбувалося за давно заведеним звичаєм. Тоні наївно й добродушно сказала «так»,