Читати книгу - "Vita Nostra"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не знаю, — щиро зізналася Сашка. — Може, замислююся?
Мама зітхнула.
* * *
Вона дійсно виросла за чотири місяці на чотири сантиметри. Позначки на одвірку не дали помилитися: Сашка перестала рости ще в дев’ятому класі, коли набрала нормального людського зросту — метр шістдесят шість. А тепер у ній було метр сімдесят. Маму це дивувало й радувало.
— Ви що там, фізкультурою якось особливо займаєтеся?
— Так, звичайно! Фізрук у нас класний!
Мама бажала все знати про інститут, про умови, про викладачів. Сашка розповідала тільки правду, ретельно відокремлюючи те, що могло бути розказане, від того, що варто було приховати. Дім Дімич давав чудовий матеріал для обговорення: його доброта, молодість, вміння танцювати класичний рок-н-рол.
— Напевне, дівчата всі в нього позакохувались?
— Є трохи. — Сашка червоніла, внутрішньо залишаючись зовсім спокійною. Просто в цей момент треба почервоніти, підказала їй інтуїція.
За гарну тему для розповіді слугували історичка й викладачка філософії. Сашка хвалилася тим, яка домовита дівчинка живе з нею в одній кімнаті, як вони здорово заклеїли вікна й тепер у них зовсім не холодно. Опалення? Бували перебої, але ненадовго. Випивка?! Що ти, мамо, там такий суворий сухий закон у общазі, комендантка ходить і стежить…
— А як усе-таки з переведенням? — одного разу втрутився Валентин.
— Із яким переведенням?
— Ти ж хотіла з Торпи цієї перевестися. Пам’ятаєш?
— Так, — Сашка на мить розгубилася. — Відверто кажучи… Там гарний інститут, викладачі класні, хлопці… Може, не треба переходити?
Мама й Валентин перезирнулися.
— Ну уяви, Саню, — м’яко сказала мама. — Прийдеш ти влаштовуватися на роботу. Тебе відразу запитають: що за інститут ви закінчували? І з’ясується, що в тебе диплом нікому не відомого провінційного вузу з дрібного містечка, про яке ніхто й не чув…
— Я подумаю, — сказала Сашка поквапливо. — Але якщо переводитися — не після першого ж семестру, правда?
— Але ґрунт готувати треба, — повчально сказав Валентин.
І Сашка кивнула, щоб швидше закінчити цю розмову.
* * *
За кілька днів вона зрозуміла, що нудьгує.
Це було неможливо, але це так. Сашка сумувала за общагою, за однокурсниками. Заняття за фахом, параграфи та вправи, звичні зусилля й крихітні досягнення, звичайна чорна праця всякого, хто бажає вчитися, — все це, як виявилося, складало сенс Сашчиного життя. А тут, удома, в теплі й зручності, сенсу не було. Прокинешся ти о десятій ранку чи о дванадцятій, дивитимешся телевізор чи підеш прогулятися в парк, або в театр, або на концерт — не має значення; сенсу нема, день прожитий марно, й ще один день, і тиждень. Сашка кисла, дивилася в стелю, повільно й вірно сповзаючи в справжню депресію.
— Саню, ну чого ти сидиш удома? Піди погуляй. Подзвони кому-небудь. Що там твої однокласники? Хто куди вступив? Невже тобі нецікаво?!
За тиждень до закінчення канікул Сашка пішла в парк. У той самий, багато разів переміряний кроками, порослий знайомими кущиками. Цієї зими він змінився: там облаштували ковзанку, обвішали дерева ліхтариками й гірляндами, а в багато років порожньому сарайчику відкрили прокат ковзанів.
Сашка не каталася з сьомого класу. Стала на лід, рушила вперед, розставила руки, готуючись бути незграбною і повільною. Нічого подібного: уже за мить вона відчувала леза тупих прокатних ковзанів як продовження власного тіла, а нерівний, укритий вибоями лід здавався зручним і звичним.
Вона зробила коло. Перестала думати, просто рухалася. Летіла, уявляючи поверхню криги засніженою землею далеко внизу. Мерехтіли ліхтарики в голому гіллі, кольоровими іскрами переливався сніг. Сашка котила, нічого навколо не помічаючи, трішки дивуючись, але більше радіючи. Минуло години зо дві, перш ніж вона стомилась і озирнулася в пошуках лави.
Вони сиділи біля самого льоду. Чимала компанія: четверо хлопців і стільки ж дівчат, а в центрі сидів Іван Конєв, студент юрфаку, власник кучерявої м’якої бороди.
— Привіт, Кінь.
— Привіт, Саню. Класно катаєшся… Пацани, посуньтеся!
І Сашка сіла поряд із ними.
* * *
Усі вони були студентами найпрестижніших факультетів, крім хіба що однієї дівчинки-школярки, чиєїсь сестри. Але і їй, зрозуміло, світило в майбутньому щось економічно-міжнародне з юридичним ухилом. Сашку розпитували зі співчуттям: що там, у місті Торпі? Солоні огірки є в магазинах? А блощиці в общазі водяться?
— Тільки таргани, — заспокоїла Сашка.
— Вань! Там так круто! Може, ти в Торпу переведешся?
Дівчинка, що ставила запитання, була матусина доця в ніжно-рожевій дорогущій дублянці. Вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо вони марнують вечір на дурнуватій ковзанці, коли нормальні люди давно сидять по пристойних клубах. Сашка її жахливо дратувала: здається, дівчинка розраховувала на Ваню Конєва. У неї раз у раз дзвонив мобільний телефон — ніби напоказ.
— Може, й переведуся, — сказав Конєв. — А що?
Сашка перезулася, здала ковзани в прокат.
— Ти виросла, — кинув Іван, оглядаючи її з голови до ніг. — Мені не здалося.
Разом вони забрели до якогось кафе, пили пиво, й Сашка почувалася напрочуд комфортно. Двічі чи тричі їй вдалося пожартувати так, що реготали всі, навіть дівчинка з мобільним телефоном. Було вже близько півночі, коли компанія розсмокталася, роз’їхалася на таксі, й тільки Ваня Конєв пішов проводжати Сашку.
— Слухай, Самохіна, ти так змінилася…
— Як? Мені самій цікаво, слово честі.
— Так ось. — Іван розвів руками. — Я на тебе дивлюсь, і мені здається, що я ніколи з тобою не був знайомий. А ми з першого класу…
— Так, — сказала Сашка. — Але, кажуть, таке буває. Люди дорослішають, знаєш.
— Може, мені справді перевестися в Торпу?
Сашка стрималася.
— У тебе змінилося обличчя, — провадив далі Конєв. — Очі… дивні. Зіниці… слухай, ти наркотиками не бавишся?
— Ні, — сказала Сашка здивовано.
— А як буде називатися твоя професія?
— Це вирішиться на третьому курсі, — сказала Сашка, помовчавши. — Перевідний екзамен… спеціалізація.
— Ага, — сказав Конєв, і було очевидно, що він нічого не зрозумів. — А ось… коли ти дивишся в одну точку — що ти там бачиш?
— Я?
— Ну оце щойно. Я вже думав, ти про мене забула…
— Я?!
— Слухай, ти там, у себе в Торпі, зустрічаєшся з кимось?
Сашка сповільнила крок.
— Ні. Був один хлопець, але… коротше, тепер уже нема.
— Ага, — знову сказав Конєв. — Ну, якщо серйозно, ти ж переведешся? У нормальний інститут і ближче до дому?
— Серйозно? Ні.
Вони зупинилися в напівтемному дворі Сашчиного будинку. Світилися вікна, тьмяно горів єдиний ліхтар, доріжкою від підземного переходу йшов чоловік у хутряній шапці, з портфелем під пахвою. Припізнився з роботи, чи що?
— Я за тиждень їду, — сказала Сашка пошепки.
— Шкода. Хоч адресу залиш.
— Місто Торпа, вулиця Сакко і Ванцетті, дванадцять-а, кімната двадцять один. Самохіній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.