Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали в романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату в цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, переплавилося через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно взялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишею, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою – усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку в розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись – палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр’ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок – вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона сипалася в руках – губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум’я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич – спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок – мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть – поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним, як схiдний килим, пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки – шкура немов сама собою з полегшенням лягла в полум’я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, проте, отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило в небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявила ще одну шкуру. Така сама шерсть, як у попередниць, мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її в багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона в гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I забарвлення рiзне…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямисту шкуру, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши в довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзний, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає в невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм’я. I саме в такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури в хатi за Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов’ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й наполегливо намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може, варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як завершили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не в стайнi пiд купою старого лахмiття, а в палахкотінні вогню, у день повного мiсяця.

Історії замку Гербуртів

Альма

…Відвернувся. Намацав у кишені пом’яту пачку цигарок.

Проте очі і далі бачили не стиглу шипшину рясного куща, а запечений згусток крові в білому підшерстку. Язик вовчиці висолопився між розтулених зубів, звисав на підборіддя шматою, торкаючись пожовклої трави. Напівзатулені очі пластмасово тьмяніли з-під застиглих повік. Така ж упокорена згода з неминучим була в очах його улюблениці Пальми, безпородної пострибунки, того дня, коли її збив на дорозі п’яний мотоцикліст. Пальма супроводжувала його всюди, намагаючись триматися подалі від ланца та від своєї буди. Чого її тоді понесло під колеса? Він ще вибіг на дорогу, але побачив лиш хмару куряви й завмерлу в пилюці Пальму, її тьмяний погляд у нікуди.

– Гей, Йване, фото на згадку!

Іван озирнувся, зробив у повітрі петлю запаленою цигаркою: не бачите, мовляв, курю.

Огрядний веселун – його решта мисливців називали Чавесом – відмахнувся від нього: не хочеш – то й не треба, просити не будемо.

А Василь-сусіда, той охоче підхопив настрій приїжджих, вперся коліном у траву, приєднуючись до розігрітого успіхом гурту в камуфляжах. На мертву вовчицю не глянув, лиш охоче шкірився, стаючи до знимки. Фотографувати намагався Тарас, йому хтось з міських тицьнув свій айфон. А той ніколи такої хитромудрої штукенції в руках не тримав, то, перш ніж узяти, обтер по черзі руки до штанів. Мружився тепер, роздивляючись, на що тут тиснути, аби захопити фотооб’єктивом гурт мисливців із упольованою здобиччю.

Чавес застромив пальці в густий загривок вовчиці, підніс її голову над травою: ось він, трофей! А ось ми, переможці! Так краще видно? Отож-бо! Покаж, що там назнимкував…

Брезент – під дерево, горілку зі стосиком алюмінієвих келишків – з наплічника. Мисливським ножем порубали ковбасу, поламали хлібину. Будьмо, хлопці!

Альма зачула господаря здалеку. Іван, нетвердо ступаючи, наближався до свого обійстя, до нетерплячого скавучання та подзенькування ланцюга. Альма снувала туди-сюди, не зводячи погляду з хвіртки. Кинулася до газети з кістками, забувши одразу про господаря й про все на світі, – заковтувала залишки лісового обіду пожадливо, наче хтось поруч претендував на підкопчені міські об’їдки.

Вийшла з хати Галя, подзенькуючи порожньою дійницею.

– Як полювання? – глянула.

– Може бути.

– Бачу… Заплатили?

Кивнув. Потягнувся до кишені по цигарки.

– Їсти будеш?

– Їли.

– За січкарню нагадую… Казав, зробиш, – уже від дверей до стайні.

– Казав, – черкнув сірником, припалюючи цигарку, – зроблю.

Альма підвела голову, облизуючись. Помотиляла хвостом. Потилиця ніжна, вуха оксамитові. Почухав її, знову чогось пригадавши Пальму.