Читати книгу - "Світло в серпні"

Зазвичай вони зустрічалися на вулиці й неквапно йшли — до Боббі чи ще кудись. Мабуть, Джо до останку вірив, що сам запровадив такий порядок. Аж ось одного вечора вона не прийшла на побачення. Він чекав, аж поки дзиґарі на будинку суду вибили дванадцяту, й подався до її помешкання. Ніколи такого не робив, хоча навіть тоді не міг пригадати жодного разу, коли Боббі заборонила б йому приходити туди без неї. А тої ночі він таки рушив до неї, сподіваючись застати дім у пітьмі й уві сні. Дім був у пітьмі, але не спав. Джо знав, що за темними шторами в її кімнаті не сплять, що там вона не одна. Звідки знав — цього він сам не міг збагнути. І нізащо не признався б у своїй певності. «Це Макс, — подумав він. — Це просто Макс». І не хотів вірити в це. Мав переконання, що в кімнаті з нею — чоловік. Джо не бачився з Боббі два тижні, хоч і був певен, що вона чекає на нього. Одного вечора стояв на розі, коли з’явилася вона. Вдарив її, не попередивши, й відчув кулаком плоть. Тепер він дізнався про те, у що досі не міг повірити. Боббі зойкнула. Джо вдарив її ще раз. «Не тут! — шепнула вона. — Не тут!» Джо побачив, що вона плаче. Сам він, відколи себе пам’ятав, ані сльози не зронив. А тут плакав, обзивав її й бив. Боббі обняла його, й не стало причини бити. «Годі, годі, — примовляла вона. — Годі вже».

Тої ночі вони так і залишилися на перехресті. Не зійшли з дороги, не пішли гуляти. Сиділи на зарослому травою узбіччі й розмовляли. Цього разу говорила вона, розповідала. Мало що було розповідати. Тепер він осягнув те, що, як виявилося, знав із самого початку: нероби в ресторанчику гукають офіціантку, в їхніх ротах підскакують цигарки, а вона, понура, жалюгідна, сновигає туди-сюди повз них. Слухаючи її голос, він чув душок усіх цих безіменних чоловіків, що перебивав запах куряви. Боббі вела мову, опустивши голову, склавши знерухомілі руки на колінах. Цього він, звичайно, не бачив. Не мав потреби бачити.

— Я гадала, що ти знаєш, — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Цього я, мабуть, не знав.

— А я гадала, що знаєш.

— Ні. Мабуть, не знав.

За два тижні він почав курити, примружуватися від диму; пити теж почав. Пізніми вечорами пиячив із Максом, Мейм, іноді з трьома-чотирма чоловіками й зазвичай із жінкою-двома — бувало, з міста, але переважно вони приїжджали з Мемфіса і як офіціантки проводили тиждень, а то й місяць за шинквасом, де весь день висиджували дармоїди. Джо не завжди знав імена приятелів по чарці, зате вмів, як і вони, збивати капелюха набакир. Вечорами за опущеними шторами він ось так нап’ялював капелюха, говорив з іншими про офіціантку, навіть при ній, гучним п’яним, відчайдушним юначим голосом і називав її своєю курвою. Час від часу возив її Максовою машиною за місто на танці й завжди дбав, щоб це не дійшло до Мак-Ічерна. «Не знаю, що саме його дужче розлютить, — казав їй Джо, — чи ти, чи танцюльки». Якось одного разу довелося вкласти Джо, до чортиків п’яного, в ліжко — у мешканні, куди він і не гадав потрапити. Вранці офіціантка відвезла його додому ще до схід сонця, щоб не попався. А вдень Мак-Ічерн спостерігав за ним із понурим буркотливим схваленням.

— Ти ще матимеш не одну нагоду наробити такого, щоб я пошкодував про оту телицю, — сказав Мак-Ічерн.

Розділ 9

Мак-Ічерн лежав у ліжку. В кімнаті було темно, та він не спав. Лежав поруч жінки — заснулої, як гадав, і думав. Гадки бігли прудко і чітко: «Видно, що костюм ношений. Але коли? Не вдень, бо ж він увесь час у мене на óці, крім як у суботу по обіді. І щосуботи він може піти до стайні, скинути й сховати порядну одіж, яку я велів носити, а тоді нап’ялити на себе те, що хоче й може використовувати тільки як знаряддя гріховодства». І тепер Мак-Ічерн немовби знав усе, немовби хтось йому розповів. Усе вказувало на те, що костюм одягали потайки й, напевно, на ніч. А якщо так, то годі повірити, що парубійко мав щось інше на меті, крім як розпусту. Сам Мак-Ічерн ніколи не блудодіяв і ні разу не згодився слухати оповідки про блуд. А однак, поміркувавши з півгодини, знав про приймакові походеньки майже стільки, скільки міг би дізнатися від нього самого, крім хіба що імен і назв місцин. Цілком можливо, що, навіть почувши про ці речі з уст самого Джо, він не повірив би, бо ж переважно люди з цього поріддя мають твердо усталене уявлення про механіку та драматургію як зло, так і добро. Отож святенництво та прозірливість зійшлися докупи, ось тільки святенництво трохи підвело: коли Джо, спускаючись на мотузці, ковзнув бистрою тінню повз залите місячним сяйвом вікно, Мак-Ічерн, лежачи, не відразу впізнав його, а може, й не повірив своїм очам, — дарма що мотузка висіла на видноті. Поки добувся вікна, Джо вже відвів та закріпив мотузку й рушив до стайні. Дивлячись на нього з вікна, Мак-Ічерн проймався чистим, безособовим обуренням. Таким мав би пройнятися суддя, побачивши, що засуджений, якому загрожує смертна кара, нахиляється й плює на рукав полісменові.

Зачаївшись у тінях на півдорозі між будинком і шосе, він бачив Джо на перехресті. Почув гуркіт двигуна, побачив, як під’їхала й зупинилася машина, як у неї сів приймак. Напевно, було Мак-Ічерну байдуже, хто там ще сидить. Мабуть, уже знав і хотів тільки довідатися, куди поїде авто. Либонь, вважав, що й те знає, хоча могло поїхати будь-куди, до першого-ліпшого з безлічі підхожих місць, і до кожного вела своя дорога. Охоплений тим самим праведним обуренням, він уже повернув назад і швидко прямував до оселі, немовби вірив, що поведе його ще більший і чистіший гнів, що не доведеться сумніватись у своєму чутті. У капцях із килимної тканини, без капелюха, в нічній сорочці, заправленій у штани, із спущеними підтяжками, він попростував, як стріла, до стійла, осідлав старого білого великого, дужого коня й важким чвалом поскакав