Читати книгу - "Світло в серпні"

— Як життя, Ромео? — спитав він, подавши руку.

Джо поручкався, ще гаразд не добравши, хто цей чоловік.

— Мене звати Джо Мак-Ічерн, — відповів він.

Увійшла й білявка. Джо теж уперше побачив її поза рестораном. Зауважив, що вона тут, спостерігав за нею, дивився, як офіціантка відкриває коробку й простягає її.

— Це мені Джо приніс, — мовила Боббі.

Буфетниця зиркнула на коробку. Навіть руки не простягла. Лише подякувала. Чоловік теж глянув на коробку й ані пальцем не поворухнув.

— Ну й ну, — сказав він. — Ти диви, як Різдво затягується. Га, Ромео?

Джо відступив від комода. Досі він ні разу не бував у цьому помешканні. Дивився на Макса, виглядав умиротвореним і зніяковілим, але не переляканим. Споглядав його непроникне, як у ченця, обличчя. Нічого не сказав. Натомість обізвалась офіціантка.

— Якщо не смакує, то не мусите їсти.

Джо дивився на Макса, спостерігав його обличчя, чуючи офіціантчин понурий голос:

— Це не завдає ні тобі, ані кому іншому жодної шкоди… То ж не в робочий час…

Джо дивився не на неї й не на білявку. Споглядав Макса, а на обличчі мав вираз зачудування й утихомирення, але не страху. Тепер говорила буфетниця. Було враження, що всі говорять про Джо такою мовою, якої — вони цього певні — він не знає.

— Ходімо, — сказала вона.

— Ради Бога, — відказав Макс. — Я б тільки хотів ще налити Ромео чарку — на дурняк.

— А він захоче? — спитала Мейм. Навіть коли звернулася до Джо, здавалося, що й досі говорить із Максом. — Хочете випити?

— Та не мучте ви його недомовками тільки за те, що він тоді так повівся. Скажіть, що просто пригощаєте.

— Не знаю, — відповів Джо. — Я ще ніколи не куштував.

— Ніколи не куштував за чужий рахунок, — сказав Макс. — Господи Боже ти мій.

Він ні разу не подивився на Джо після того, як привітався. І знову вони говорили про нього й кидали зауваження на його адресу так, немовби послуговувалися чужою мовою, якої він не розуміє.

— Ходімо, — повторила білявка. — Ходімо ж.

Вони вийшли. Мейм жодного разу не глянула на нього, а Макс, хоч і не дивився, та ні на мить не випустив його з поля зору. Ось їх і не стало. Джо стояв біля комода. Посеред кімнати стояла похнюплена офіціантка з відкритою коробкою в руці. Тісна, затхла кімната. Джо потрапив сюди вперше. Ніколи не гадав, що опиниться тут. Запнуті штори. На дроті висить лампочка. За абажур править пришпилений аркуш із журналу, вже поруділий від тепла.

— Гаразд, — сказав він. — Усе гаразд.

Вона мовчала й не рухалася. Він думав про пітьму надворі, про ніч, у якій вони раніше були одні.

— Ходімо, — сказав він.

— Ходімо? — перепитала вона. Джо глянув на неї. — Куди? Навіщо? — Він і досі не розумів. Дивився, як вона підходить до комода й кладе на нього коробку. І починає роздягатися — зриває одяг й кидає на підлогу.

Цієї ночі вони розмовляли. Лежали у ліжку, в пітьмі й розмовляли. Точніше, розмову вів він. І весь час думав: «Господи Ісусе. Так ось як воно є». Джо лежав біля Боббі, оголений, як і вона, торкався її рукою й говорив про неї. Не про те, звідки вона приїхала й що досі робила, а про її тіло, немовби ніхто й ніколи не робив з нею такого — ні з нею, ні з кимсь іншим. Немовби завдяки цій розмові він із дитячою цікавістю пізнавав жіноче тіло. Боббі пояснила йому своє нездужання у перший вечір. Тепер це його не вразило. Подібно до голизни й фізичної оболонки, воно теж було чимсь, чого ніколи не бувало раніше. Отож Джо своєю чергою розповів те, що знав. Про чорношкіру дівчину на тартаку три роки тому. Вів оповідь спокійно, утихомирено, лежачи поруч із Боббі, торкаючись її. Мабуть, і не усвідомлював, чи слухає вона, чи ні. А тоді спитав:

— Ти зауважила, яка в мене шкіра та волосся? — і чекав відповіді, поволі гладячи її тіло.

— Так, — шепнула вона. — Я подумала, що ти, мабуть, чужоземець. Аж ніяк не тутешній.

— Не зовсім так. Не просто чужоземець. Тобі не вгадати.

— А хто ж тоді? Як це — не просто?

— Угадай.

Ледь чутно звучали їхні голоси. Панували тиша та спокій. Уже спізнана ніч, минулося прагнення й пожадання.

— Не можу вгадати. Хто ти?

Його рука повільно й спокійно пестила її невидимий бік. Джо не відразу відповів. Не те щоб під’юджував її цікавість. Здавалося, що попросту не має наміру говорити далі. Боббі спитала ще раз, і він відповів:

— Я маю домішку негритянської крови.

Боббі лежала, цілком спокійна, та тільки спокій був не той, що раніше. Та Джо немовби не зауважив цього. Лежав, теж спокійний, його рука повільно рухалася вгору-вниз по її боці.

— Що? — шепнула вона.

— Напевно, в мені тече трохи нігерської крови. — Його очі заплющені, рука повільна й невпинна. — Не знаю. Мабуть, є трохи.

Вона не поворухнулась. Але сказала відразу:

— Брешеш.

— Хай буде по-твоєму, — відповів він, не рухаючись. Рука не спинялася.

— Я не вірю, — прозвучав у пітьмі її голос.

— Як собі хочеш, — відказав він. Рука не вгавала.

Наступної суботи Джо взяв ще півдолара із схованки місіс Мак-Ічерн і дав ці гроші офіціантці. А за день-два мав підставу подумати, що місіс Мак-Ічерн зауважила нестачу грошей і підозрює його. Бо ж підстерігала Джо, поки упевнилась, — і він цю певність відчув, — що Мак-Ічерн не завадить їм.

— Джо, — сказала вона. Приймак спинився й глянув на неї, знаючи, що вона не дивитиметься на нього. Місіс Мак-Ічерн повела далі рівним монотонним голосом: — Я знаю, що молодий хлопець, доростаючи, потребує грошей. Більше, ніж дає бать… містер Мак-Ічерн…

Джо дивився на неї, поки її голос не затих, не завмер. І відказав:

— Гроші? Що я з ними робитиму?

Наступної суботи він заробив два долари, нарубавши дров сусідові. Джо збрехав Мак-Ічерну, куди налаштувався, де був і що там робив. Гроші ж віддав офіціантці. Мак-Ічерн дізнався про заробіток за дрова. Напевно, припустив, що приймак приховав гроші. Місіс Мак-Ічерн могла навести чоловіка на таку думку.

Зо два рази на тиждень Джо ночував в офіціантки в її кімнаті. Спершу він і гадки не мав, що ще хтось таке робить. Мабуть, вірив до останку, що тільки для нього й заради нього зроблено такий виняток. Напевно, до останньої миті вважав, що Макса та Мейм треба задобрювати, — не за те, що ночує з