Читати книгу - "Проклята краса"

цієї жінки. І як шкодувала вона вже тепер, що лиха година притягнула колись її до того Гребенка. Правда, нічого з того не вийшло та й не могло вийти, бо її доля чекала на неї в місті в особі майора Солодова, а не одруженого Гребенка. Тільки ворога, оцю Гальку, собі нажила.

— Ну, здрастуй, Ганю, — вишкірилась у неприємній усмішці Галина й відштовхнулась від стіни.

Ганнуся на ту усмішку, що радше нагадувала оскал вовчиці, не відповіла, а тільки нахмурилась ще більше.

— Чого тобі тут треба, Галино? — запитала вона, спостерігаючи, як Галина, трішки погойдуючись, повільно підіймається наверх.

— Прийшла забрати те, що належить мені за правом, — відповіла Галина, зупиняючись навпроти Ганнусі та важко, з натугою дихаючи. Ганнуся тільки зараз додивилась, як погано та виглядає — бліда, ще більш схудла, ніж раніше, вона була змарнілою, як ніколи, а очі… Ганнуся не могла зрозуміти, чи то їй здалося, а чи то справді в цих чорних очах зловісною тінню застигло справжнє, хоча ледь помітне, божевілля, яке робило її погляд зовсім страшним.

Вона зробила крок назад.

— Нічого твого тут немає.

Тонкі вуста Галини негарно покривились.

— А не скажи.

— Галино, послухай…

— Немає мені чого тебе слухати, — грубо обірвала її Галина, відкидаючи з нахмуреного чола масне пасмо волосся. — Віддай мені мого чоловіка, крадійко, а поки не віддаси, антихристко, я нікуди не піду!

Ганнуся відсахнулась.

— А з чого ти взяла, що він тут?

— А де ж йому бути?

— Він десь у товариша мешкає в місті, у гуртожитку, — відповіла Ганнуся. — І я ніякого стосунку до нього не маю.

Темні очі Галини недобре засвітились.

— А не бреши! Ти, клята хвойдо, поманила його сюди за собою, а він побіг, як ота блудлива псина. Ви обоє сміялись наді мною, я все чула, а він казав, що ніколи до мене не повернеться.

Ганнусі зробилось не по собі.

— Галино, що ти таке говориш?

— Кажу те, що чула, а я своїми вухами чула, як ви розмовляли за стінкою та тішились з мене. Думали, як утекли, то вже й перехитрили? А ні, я не дозволю, чуєш, Ганько, не дозволю відбирати в мене чоловіка. Віддай його назад, чуєш, відпусти від себе!

— Та я його й не гукала, а два дні тому взагалі прогнала геть, — вигукнула, майже закричала Ганнуся і здригнулась від страху перед цією скаженою жінкою, що стояла зараз перед нею з таким страшним лицем і, здавалось, була здатною на все, аби тільки повернути чоловіка-втікача, що хоча й не кохав її, зате вона кохала його за двох.

— А не бреши, — одізвалась Галина, бризкаючи слиною та підступаючи до Ганнусі. — Ховаєш мого Павла? Та як не ховай, я все одно заберу його назад, чого б то мені не коштувало, бо він тільки мій і тобі я його не віддам!

— Та не потрібен він мені!

— Брешеш, блуднице, брешеш, — просичала Галина й раптом кинулась до Ганнусі, розставивши пальці, мов пазурі хижого птаха, та витріщивши налиті кров’ю очі. Ганнуся налякано відсахнулась, впершись спиною в стіну, а далі… Далі вона й сама вже недобре пам’ятала згодом, як штовхнула Галину, відпихаючи від себе її, таку страшну з хижацькими пазурами, а потім безпомічно спостерігала, як та, замахавши худими, кістлявими руками, полетіла донизу, слабко, зовсім неголосно закричавши. А потім затихла, тільки щось булькнула ротом. І Ганнусі та раптова тиша здалась такою страшною, що вона ледь не зомліла на тому місці, де стояла.

Невже вона вбила Галину?

Ні, цього просто не може бути!

Опанувавши своє скуте страхом тіло, Ганнуся змусила себе зробити крок вперед ті подивитись униз, туди, де на невеличкому майданчику між поверхами випроставшись лежала Галина. Нерухома, бліда… Невже мертва? Ганнуся вп’ялась очима в худе тіло Галини, заклинаючи її, аби вона не вмерла, а потім, ковтаючи гірку слину, примусила себе зійти вниз, аби поглянути… Кожен крок був для неї таким важким, мов ноги хто свинцем налив, але вона вперто йшла вперед, поки не опинилась перед Галиною. Та лежала тихо-тихо, й здавалось, що вже зовсім не дихала, але Ганнуся, придивившись до її худої, впалої груднини, помітила слабкий порух.

Галина була живою!

— Галино! — утішено закричала Ганнуся, забувши вмить про свій страх та ворожнечу з Галиною. Нахилившись, вона вхопила ту за худу, холодну руку і відчайдушно затрясла. — Галино, Галино, отямся, благаю тебе!

Пройшло декілька виснажливих хвилин, котрі тягнулись так довго, що Ганнуся вже була здатна заволати, коли Галина нарешті слабко застогнала та повільно-повільно розплющила очі. Якийсь час вона просто дивилась на налякане лице Ганнусі, і поступово в її каламутний погляд повернулася ясність. А разом із нею і та пекельна ненависть, що палала в її очах кілька хвилин тому. Ганнуся застигла на місці, нездатна відірватись від того погляду, й відчула, як до її тіла повільно вповзає холод, заковуючи все єство у крижані обійми.

— Убивця, будь ти проклята! — прохрипіла Галина, дихнувши на Ганнусю такою силою лютої ненависті, що та здригнулась усім тілом і, випустивши руку Галини, відскочила від неї. Затуливши рота рукою, вона з жахом спостерігала, як темні очі Галини, що вп’ялись у лице повним нелюдської злості поглядом, гаснуть, туманяться застигаючою пеленою. Пеленою чого? Невже смерті? Ні, вона не може померти, зробивши Ганнусю таким чином своєю вбивцею. Тільки не це! Вона не повинна вмерти!

Не маючи сили змусити себе вдруге доторкнутись до Галини, такої страшної в цю хвилину, Ганнуся поквапилась нагору і загримала в квартиру Дмитра.

— Допоможіть, допоможіть, — ридала вона, оббиваючи руки об важке дерево дверей й не помічаючи того. Здавалось, що пройшла ціла вічність, перш ніж за дверима почувся рух і ті повільно відчинились. Вкрай знесилена, Ганнуся майже впала на руки Ганни Гаврилівни.

— Аню, сили небесні, що трапилось?

Ганнуся дивилась на неї переляканими очима.

— Здається, я вбила людину!

2

Галина померла там же, на майданчику між поверхами, а разом з нею померла її ненароджена дитина. Ганна Гаврилівна, розпитавши дівчину, відразу ж викликала Дмитра, а потім сходила поглянути на Галину, заспокоївши Ганнусю тим, що Дмитро привезе лікарів і бідолаху врятують. Повернулась вона, на диво, швидко, і щось у її обличчі було таке, що Ганнуся заціпеніла.

— Вона… вона… — шепотіла вона, нездатна вимовити того страшного слова, того вироку, що вже читався у виразних очах Дмитрової тітки.

Ганна Гаврилівна взяла її за руку.

— Аню, заспокойся!

Ганнуся захитала головою.

— Скажіть мені правду!

Опустивши очі, Ганна Гаврилівна помовчала, а потім безнадійно прошепотіла:

— Мені шкода, але та жінка