Читати книгу - "Серце гарпії"

Сталося так, що, заносячи на кафедру залікові відомості, Ярка помітила на одній з полиць цілий стос грубих папок, котрі вінчала картата течка з Михайловим іменем. Це ім’я вона, здавалося, здатна була розгледіти крізь туманні кілометри та бетонні стіни, отож не дивно, що й тут, кинувши один побіжний погляд, вона мимохіть завмирає, відчуваючи, як з копита вскач підривається калатати серце. Папка лежить трохи навскіс, мовби сама просячись до рук, і Ярка — на кафедрі саме нікого немає — посуває її до себе та розв’язує тасьми.

В папці — звичний пакет документів, що їх випускники подають на розгляд педради по завершенні педагогічної практики; нічого надмірно особистого, хіба кілька виповнених знайомою рукою таблиць, а ще подекуди — знайомі імена. Тут Ярка супиться, пригадуючи давню розмову, а тоді починає гарячково гортати документи, передчуваючи немовби важливу знахідку; і справді — на самому споді знаходиться писаний від руки аркушик. Він різниться форматом від інших паперів, а ще його трохи вимнуто, наче хтось увіпхнув його до течки, коли решта документів уже була зібрана. Письмо, на щастя, зразково правильне; проте, прочитавши текст, Ярка мимоволі затамовує подих. Навряд чи Михайло знає про цей папірець, вирішує вона. Якби знав, то ніколи, ніколи не лишив би його у течці.

За кілька хвилин Ярка похапцем виходить з кафедри; папки на полиці складені точно так, як були до того, але рукописний аркушик лежить, згорнений учетверо, в кишені курточки, своїм труйним вмістом холодячи Ярчин бік.

Того вечора, заледве потрапляючи на потрібні клавіші від хвилювання, Ярка відправляє Михайлові прохання про зустріч; на її подив, він відразу ж погоджується.

На побачення з колишнім хлопцем Ярка збирається особливо ретельно, позичає навіть босоніжки, нехай трохи обшарпані, зате зі стразами та на підборі — якраз гарно пасуватимуть до тої сукні, що так подобалася Михайлові: дитяча немовби, з білими воланами, вона була майже прозора на просвіт. Ярка не дуже дбає, що нині трохи захолодно для такого вбрання; насправді, вона майже й не мерзне, скачучи по калюжах якраз по недавній зливі — любовна гарячка гріє, наче ламповий калорифер. Все довкола — і лайка подільських п’яничок, і заклики до гарячих пиріжків, і навіть скрегіт трамвайних коліс — усе для неї нині складається у пісню надії.

І відтак, незмірно прикрішою виявляється дійсність: Михайло таки приходить на спіткання, проте приходить не сам.

Дівчина, що виникає поряд з ним, прекрасна, як морська царівна: білява грива нижче талії, пухкі губки сердечком та блакитні очі — наче двійко блискучих риб. А ще ясніє в ній та примітна певність, що властива завсідницям салонів краси та модних крамниць. І звісно ж, супутня до тої певності погорда. Під її пильним оком Ярка зразу ж пригадує, що сукня на ній позаминулорічна, а від біганини калюжами — брудні бризки на панчішках. І, звісно — о, смертний жах! — облущений лак на великому пальці.

— Ілона, — представляє красуню Михайло. — Ми… тепер ми — разом.

Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.

— Ярослава, — мимрить той, киваючи на Ярку, — ми познайомилися ще на першому курсі.

— А, так… — єхидно блимає краля. — То були скрутні часи.

Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись — це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще — хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.

Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність — саме цього від неї й чекають. А ще — дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони — охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.

Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.

— Вітаю, — безживно промовляє вона. — Охоронець — то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно — не твоє.

Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.

— Практика? — перепитує він.

Ярка знизує плечима.

— Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

— Ярка! — гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.

— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж