Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Писок стули! — засичала Мільва.

— Ото доказ! — верещав жрець, піднімаючи з паркої калюжі кістку. — Ото неспростовний доказ! Котяча кістка!

— То пташина кістка, — холодно промовив Золтан Хівай, примруживши очі. — Сойки, як мені здається, чи, може, голуба. Діваха трохи юшки собі зварила, тільки й того!

— Мовчи, карлику богопротивний! — крикнув жрець. — Не блюзнірствуй, бо боги тебе руками людей побожних скарають! То відвар з кота, кажу!

— З кота! Точно з кота! — заверещали хлопи, які оточували жреця. — Дівка кота мала! Чорного кота! Всі бачили, що мала! Всюди той за нею лазив! А де він тепер, отой кіт? Немає його! Значить — зварений!

— Зварений! Зварений у декокт!

— Правда! Чаклунка кота на декокт зварила!

— Не треба іншого доказу! У вогонь відьму! А спочатку на муки! Нехай усе визнає!

— Ррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— Шкода того кота, — сказав раптом голосно Перціфаль Шуттенбах. — Ладна була бестія, товстенька. Хутро, наче антрацит полискувало, очки наче два хризоберила, вусиська довгі, а хвіст товстий, наче розбійницька палиця! Як мальований той кіт. Мусив він силу-силенну мишей знищити!

Селяни притихли.

— А ви, ніби, звідки знаєте, пане гноме? — буркнув якийсь. — Звідки знатки вам, як кіт той виглядав?

Перціфаль Шуттенбах висякався, витер пальці об штанину.

— Бо він оночки на возі сидить. За вашими спинами.

Усі, наче за командою, розвернулися, забурчали, дивлячись на кота, що сидів на клунках. А той, за ніц маючи загальну зацікавленість, задер наверх задню лапку й зосередився на вилизування дупки.

— Ото й пішов, — сказав серед суцільної тиші Золтан Хівай, — беззаперечний доказ ваш котові під хвіст, побожний муже. Який другий доказ буде? Може, кицька? То добре було б, звели б ми парочку, розмножили б, жоден гризун до комор на півперестрілу з лука не підійшов би.

Кілька селян пирхнуло, ще кілька, у тому числі й староста Гектор Лаабс, відверто зареготали. Жрець побурів.

— Запам’ятаю тебе, блюзніре! — крикнув, тицяючи пальцем у ґнома. — Безбожний кобольде! Створіння темряви! Звідки ти тут узявся? Може й ти із вампіром у змові? Почекай, скараємо відьму, тебе на допит візьмемо! Але спершу над чарівницею суд учинимо! Вкладено вже підкови у жар, побачимо, що грішниця скаже, як шкіра її паскудна засичить! Клянуся вам, що сама вона у злодійстві чаклунства признається, а чи треба іншого доказу, аніж признання?

— А треба ж, треба ж, — сказав Гектор Лаабс. — Бо якби так вам, святобливий, приставити ті підкови розжарені до п’ят, то вірю, призналися б ви навіть й у порочному із кобилою спілкуванні. Тьфу! Ви ж бо людина божа, а наче шкуродер плетете!

— Так, я людина божа! — заревів жрець, перекрикуючи гомін, що посилювався між селянами. — У божу вірую справедливість, кару й помсту! Й у божий суд! Нехай перед божим судом відьма стане! Суд божий…

— Чудова думка, — урвав його голосно відьмак, виступивши з натовпу.

Жрець зміряв його злим поглядом, хлопи перестали бурчати, витріщалися із роззявленими ротами.

— Суд божий, — продовжив Ґеральт серед абсолютної тиші, — то справа цілковито певна й беззастережно справедлива. Ордалії приймаються також світськими судами й мають свої правила. Правила ті кажуть, що у випадку звинувачення жінки, дитини, старця або особи покаліченої, до суду стати може захисник. Вірно, пане старосто Лаабсе? Тож ото я зголошуюся на захисника. Вигородіть місце бою. Хто впевнений у вині цієї дівчини й не боїться суду божого, нехай вийде на битву зі мною.

— Ха, — крикнув жрець, усе ще міряючи його поглядом. — Занадто хитро, мосьпане незнайомцю! На поєдинок викликаєш? На перший погляд видно, що зарізяка ти й рубайло! На твій бандитський меч хочеш суд божий покласти?

— Як меч вам не по душі, святобливий, — заявив із відтяжкою Золтан Хівай, стаючи обік Ґеральта, — і якщо отой мосьпан вам не пасує, то може я буду гідним? Прошу, нехай обвинувач дівки стане зі мною на сокири.

— Або зі мною на луки, — Мільва, примружившись, виступила також. — По одній стрілі, за сто кроків.

— Бачте, людоньки, як швидко збільшуються захисники відьми? — крикнув жрець, після чого розвернувся і скривився у хитрій усмішці. — Добре, гультяї, приймаю до ордалії усю вашу трійцю. Хай суд божий відбудеться, хай усталимо ми вину відьми, та й вашу цноту заразом перевіримо! Але не мечами, сокирами, списами чи стрілами! Знаєте, кажете, правила суду божого? І я їх знаю! Ото підкови у жар покладені, до білого розжарені! Хрещення вогнем! Ну ж бо, чаклунства поплічники! Хто підкову з вогню вийме, до мене її принесе і сліди опіків не матиме, той доведе, що відьма — без вини. Якщо ж щось інше суд божий покаже, тоді й вам смерть, і їй! Отак я сказав!

Неохоче побуркування старости Лаабса і його групи заглушили виповнені ентузіазму крики більшості, згромадженої за жрецем, які відчули обіцянку втіхи та видовиська. Мільва глянула на Золтана, Золтан на відьмака, а відьмак на небо, а потім на Мільву.

— Віриш у богів? — запитав упівголоса.

— Вірю, — відбуркнула стиха лучниця, дивлячись на вугілля у вогнищі. — Але не думаю, що хотілося б їм морочити собі голови розжареними підковами.

— Від вогнища до того сучого сина всього три кроки, — просичав крізь стиснуті зуби Золтан. — Якось вже витримаю, на гуті працював… Утім моліться за мене тим вашим богам…

— Хвилиночку, — Еміель Регіс поклав ґному руку на плече. — Прошу стриматися із молитвами.

Цирульник підійшов до вогнища, поклонився жрецю, публіці, після чого швидко схилився і встромив руку у гаряче вугілля. Натовп крикнув єдиним голосом, Золтан вилаявся, Мільва вчепилася пальцями у плече Ґеральта. Регіс випростався, спокійно подивився на розжарену до білого підкову у своїй руці, не поспішаючи підійшов до жреця. Той відступив, але ткнувся у селян, що стояли за його спиною.

— Якщо не помиляюся, про це вам ішлося, шановний? — запитав Регіс, піднімаючи підкову. — Хрещення вогнем? Якщо так, то здається мені, що божий вирок однозначний. Дівчина невинна. Захисники її невинні. І я, уявіть собі, також невинний.

— По… по… покажіть руку… — забелькотів жрець. — Чи не обпечена…

Цирульник знову посміхнувся по своєму, із затиснутими