Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

У повітрі раптом починає відчуватися інший запах — чогось прілого. Ні, начеб не прілого, а прогірклого.

Раптом думається: то пахне час. Древній, старезний час. Вітер десь підхопив його частинку, що перетворилася у запах.

На подвір’ї нашого будинку, яке його жителі називають аеродинамічною трубою, вітер завжди особливо відчувається. Як каже один мій знайомий: проти фізики не попреш. Можна тільки відкрити ще не відкриті її закони. Просто в якийсь момент відчути — те й те відбувається тому то й тому.

Претендую на закон потреби вітру в запахах. Для чогось же він їх підхоплює за собою…

Старезний ворон сидить на гілці дерева, яку розхитує вітрисько, сидить чіпко і, здається, каже:

— Чоловіче, вітер проживе і без цих законів. Нащо вони йому? Вони є, і він є. А може, й немає їх. Чи ти, може, сьогодні десь хильнув?

«У тому-то й річ, що ні, — відповідаю подумки ворону. — Просто настрій такий. І хочу вловити якийсь нерозгаданий запах. Щось несеться в повітрі, пахне, а що…»

Вітер дужче шарпає поли піджака. Запахи зникають. Помічено: чим вітер дужчий, тим їх менше.

Ворон відривається від гілки, і вітер несе його на своїх невидимих крилах. Підкидає догори. Я раптом, перш ніж зайти до під’їзду, відчуваю, що вітер таки пахне дощем. Передчуттям його. Але хіба передчуття має запахи? Як і сам вітер, коли без будь-яких домішок.

Розмова в дорозі

Я дуже здивувався, коли прочитав, що Франц Кафка, один із батьків модерної літератури двадцятого століття, виявляється, вельми любив Флобера. Буквально захоплювався його творами. І що потім, виходячи з цього захоплення, деякі критики проголосили Флобера мало не попередником Кафки. Все це здається дивним. Навіть більше ніж дивним. Флобер шалено працював над виробленням свого аж надто досконалого стилю. Списував стоси паперу в пошуках єдиної, неповторної, саме такої, яка ось тут потрібна, фрази. Кафка писав одразу майже чистовики.

Флобер зображав людину як частину суспільного життя. Тих процесів, які властиві чи то далекому третьому століттю до нашої ери, як у «Саламбо», чи то сучасному йому століттю дев’ятнадцятому, як у знаменито-легендарній «Пані Боварі» чи у «Вихованні почуттів» і «Простій душі». У тій же «Пані Боварі» він психологічно-реалістично зобразив жінку, людину, котра живе ілюзіями (звідси й «боваризм»), не розуміючи життя реального і втікаючи від нього у химерних прагненнях ліричного ідеального життя і почуттів.

Кафка зображує цілковито абсурдні ситуації (пригадаймо романи «Процес» і «Замок», оповідання «Перевтілення» і «У виправній колонії») якось так просто, мовби механічно, й водночас глибоко, що вони видаються достовірними. Твори Кафки настільки багатозначні, що піддаються множинному трактуванню і справді схожі на контурні карти, на яких читач може побачити, відтворити в уяві те, що він захоче. То чому Кафка любив творчість Флобера і захоплювався ним? Може, тому, що розумів — так йому не написати, а може, відчував: він інший, інакший, і Флобер вчить, що треба писати інакше, не по- флоберівськи, а по-кафкіанському…

І в якийсь момент перед очима постала картина, якої в реальності не могло бути, адже Кафка народився через три роки після смерті Флобера.

Молодий пасажир потяга, який їде, скажімо, з Парижа до Відня чи Праги або, навпаки, з Праги до Парижа, бачить, як поважний пан виходить зі свого купе й кудись прямує. Жахлива думка пронизує Кафку (а це він), і він рушає слідом за тим пасажиром. Наздоганяє його аж у тамбурі, біля дверей, що ведуть назовні, і бере за руку. Той здивовано повертає до молодика голову.

— Не треба цього робити, — каже Кафка.

— Що — не треба робити? — питає Флобер, а це теж він.

— Адже ви хотіли кинутися з поїзда…

— Чому ви так вирішили?

— Н-не знаю, — бурмоче Кафка. — Мені… Мені чомусь здалося…

«Хреститися треба, коли здалося», — сказав би в такому випадку українець, але Флобер француз, тому каже:

— Я просто хотів постояти біля дверей… І подихати… Знаєте, у мене задишка… До того ж, коли дивишся на пейзаж, що мовби також рухається за тобою, краще думається.

«Он як?» — Кафка лякається від свого розчарування, від химерної думки, що з’явилася перед тим, від своєї хворобливої уяви.

А Флобер уважно дивиться на нього.

— Ви, мабуть, пробуєте писати, юначе?

— Т-так… Дещо пробую, — Кафка ще більше розгублений.

— Виходить, я вгадав, — Флобер трохи веселіє. — І у вас дуже багата уява… Не лякайтеся її… Це добре для письменника… Треба тільки вміти часом приборкати, спрямувати у правильне русло… Єдино можливе русло…

Франц раптом відчуває, розуміє, що цей пан (десь він його вже бачив) от-от зникне. Не вистрибне з поїзда, а просто зникне. Розчиниться в повітрі.

«Це ж Флобер, — раптом здогадується він. — Я бачив його портрет у книжці. Але ще нічого не читав. Яка ганьба… А раптом він запитає, чи я читав щось із його творів… Краще б мені зникнути…»

Але наступної миті зникає не він, а таки Флобер. Кафка стоїть біля вікна і дивиться на пейзаж, що бачить за вікном. Ні, пейзаж не рухається разом із ним. Дерева, будинки, візник, котрий поганяє свого коника, з’являються і зникають.

Химерна думка виникає у Кафки. Що дерева, будинки і чоловік на возі разом зі своєю шкапою забігають наперед, щоб потім десь постати перед ним ще раз. Невже таке можливе? Хіба в уяві.

З дверей сусіднього вагона в тамбур заходить старий чоловік у залізничній формі.

— Ваш квиток, пане, — каже він.

— У мене немає квитка, — не знати чого відказує Кафка, хоч квиток у нього є.

— Тоді доведеться заплатити штраф, — радіє контролер.

— Добре, я заплачу, — слухняно погоджується Кафка. — Заплачу за себе і за… Тут ще один пасажир не має квитка.

— І вас обох я висаджу на найближчій станції, — суворо додає старий контролер.

«Оце вже ні, — думає Кафка. — Доведеться йому показати квитка… І коли повернуся до Праги, обов’язково прочитаю цього зануду Флобера, якому, бачте, всього лиш захотілося постояти біля дверей. Певно ж, уже є переклади його німецькою».

ІІІ. Нобелівка і яблука

Література та її творці

Катерина

Для мене, хай пробачить вже дуже шанований Іван Петрович Котляревський, новітня українська література (сучасна, така, яка твориться значною мірою й тепер) починається не з «Енеїди», а з «Катерини» Тараса Шевченка. Бо «Енеїда», хоч і написана живою нашою мовою, все ж є переспівом, травестією, а радше пародією на Вергілієву «Енеїду». А «Катерина» — твір воістину новаторський. Не лише для того часу.

Прийнято чомусь вважати, що Шевченко попрощався з романтизмом пізніше, коли побував в Україні й заново, вже очима дорослої, зрілої людини побачив тодішні українські