Читати книгу - "Машина часу"

спочатку дізнатися, що там задумав цей негр. Він лежав на носі човна, згорнувшись калачиком, а корма здійнялася над водою. Човен повільно обертався, неначе вальсував. Я схопився за корму й потягнув його вниз, думаючи, що тубілець прокинеться. Потім я видерся на борт із ножем у руці, готовий будь-якої миті кинутися вперед. Але негр навіть не поворухнувся. Так я й залишився на кормі маленького каное, яке відносила течія у спокійне фосфоричне море; над головою блищали численні зірки, а я сидів і чекав, що буде далі.

Минуло чимало часу, перш аніж я покликав негра на ім’я. Він не озвався. Я сам настільки втомився, що боявся підсісти до нього ближче. Так ми й сиділи. Здається, разів зо два я поринав у дрімоту. Коли розвиднілося, я побачив, що тубілець давно мертвий, позаяк увесь розпух і посинів. Три яйця епіорніса та кістки лежали посеред човника, в ногах у мерця – барило з водою, трохи кави та сухарів, загорнених у номер кейпського «Аргуса», а під тілом – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, як не було взагалі нічого, чим можна було б скористатися замість весла, якщо не брати до уваги цієї бляшанки; і я вирішив дрейфувати, поки мене не підберуть. Обстеживши тіло, я поставив діагноз: укус невідомої змії, скорпіона чи сколопендри, і викинув негра за борт. Після цього я попив води, поїв сухарів, а потім роззирнувся.

Коли людина підупадає на силі так, як я ослаб тоді, вона, імовірно, не може бачити на далекій відстані; у кожному разі, я не помічав не тільки Мадагаскару, а й узагалі якої-небудь землі. Я розгледів лише вітрило, що віддалялося на південний захід, котре, очевидно, належало якійсь шхуні, але саме судно так і не з’явилося. Незабаром сонце піднялося високо на небі й почало мене припікати. Ну й палило! Мені ледь мозок не закипів. Я пробував занурювати голову в море, а потім мені на очі потрапив кейпський «Аргус»; я простягся навзнаки на дні каное, накрившись газетною шпальтою. Чудова річ – газета! Доти я ніколи не прочитував їх повністю, але, дивина, – коли людина залишається на самоті, вона здатна дійти бозна до чого. Я перечитав цей клятий старий «Аргус», здається, разів двадцять. Смола, якою було обмазано каное, так і курілася від спеки, здуваючись великими пухирцями.

– Течія носила мене десять днів, – вів далі чоловік зі шрамом. – Коли розповідаєш, здається, ніби це дрібниця, правда? Кожен день був схожий на попередній. Спостерігати за морем я міг тільки зранку і ввечері – такий був навколо нестерпний блиск. Після першого вітрила я упродовж трьох днів не бачив нічого, а потім із тих суден, які я встигав помітити, не бачили мене. Приблизно на шостий вечір, на відстані менш аніж півмилі, повз мій човник проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені – він нагадував великого світлячка.

На палубі грала музика. Я схопився на ноги, кричав і волав йому вслід… Наступного дня я продірявив одне з яєць епіорніса, по шматочках очистив з одного кінця від шкаралупи та скуштував його; на щастя, воно виявилося їстівним. Від яйця трішки тхнуло – ні, воно не було зіпсоване, – але за смаком нагадувало качине. На одному боці жовтка було щось на зразок круглої плями, біля шести дюймів у діаметрі, із кров’яними прожилками й білим рубцем драбинкою. Пляма здалася мені дивною, але в той час я ще не зрозумів, що це означає, та й не міг бути особливо розбірливим. Яйця, із сухарями й водою з барила, мені вистачило на три дні. Крім того, я жував кавові зерна – як зміцнювальне. Друге яйце я розкрив приблизно на восьмий день і – злякався.

Чоловік зі шрамом замовк.

– Так, – сказав він, – у ньому був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив, оскільки бачив усе на власні очі. Це яйце, занурене в холодну чорну багнюку, пролежало там років триста. Проте помилитися було неможливо. Там виявився… як його?… ембріон, із великою головою й вигнутою спиною; у нього билося серце, жовток увесь зсохся, а всередині шкаралупи тяглися довгі перетинки, які покривали й жовток. Виходить, плаваючи в маленькому каное по Індійському океану, я висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів. Якби старий Доусон це знав! Така справа була варта платні за чотири роки. Як, по-вашому, га?

Одначе ще перш аніж з’явився риф, мені довелося з’їсти цей скарб до останньої крихти, і біс знає, наскільки то була мерзенна їжа! Третє яйце я не чіпав. Я раз у раз роздивлявся його на світло, але крізь таку щільну шкаралупу важко було розібрати, що діється всередині; і хоча мені здавалося, начебто я чую биття пульсу, можливо, мені просто шуміло у вухах, як буває, коли прикладеш до вуха морську мушлю.

Потім я побачив атол. Він зненацька виплив зовсім близько разом із сонцем, що сходило. Мене несло простісінько до нього доти, доки до берега не залишилося менше ніж півмилі, а потім течія раптом звернула вбік, і мені довелося гребти щосили руками та шматками шкаралупи з яйця епіорніса, щоб потрапити на острів. І все-таки я дістався його. Це був звичайнісінький атол, близько чотирьох миль у діаметрі; на ньому росло кілька дерев, дзюрчало джерело, а лагуна так і кишіла рибою, головним чином губанами. Я відніс яйце на берег, обравши для нього підходяще місце, – досить далеко від межі припливу й на сонці, воліючи створити для нього найкращі умови; потім витяг на берег каное, ціле й неушкоджене, і вирушив оглядати околиці. Дивно, до чого тужливі ці атоли! Тільки-но я знайшов джерело, у мене пропала будь-яка цікавість до острова. У дитинстві мені здавалося, що ніщо не може бути кращим і захопливішим за життя Робінзона, але мій атол був нудний, як збірка проповідей. Я ходив по ньому в пошуках чогось їстівного й міркував. Але ще задовго до того, як завершився мій перший день на атолі, мене вже здолала нудьга. Однак мені дуже пощастило – не встиг я висадитися на берег, як погода змінилася. Над морем, у напрямку півночі, пронеслася гроза, частково захопивши й острів; уночі була злива і зірвався вітер, який завивав і крутив усе навколо. Якби я був у відкритому океані, каное неодмінно перевернулося б, це ясно.

Я спав під човником, а яйце, на щастя, лежало в піску, подалі від берега. Перше, що я тоді почув, був гуркіт, такий, немов на дошки