Читати книгу - "Машина часу"

знаю звідки, є якісь речовини, що запобігають розкладанню. Пахне наче креозот. Відразу пригадується Тринідад. А яйця вони знайшли? Мені попадались яйця в півтора фута завбільшки. Болото утворює коло, розумієте, і це місце зовсім відрізане. Крім усього іншого там багато солі. Та-ак… Нелегко мені було в ті часи! А знайшов я це все зовсім випадково. Я взяв із собою двох тубільців і вирушив по яйця в неоковирному каное, зв’язаному зі шматків; тоді ж ми знайшли й кістки. Ми прихопили із собою намет і провізію на чотири дні й розташувалися там, де ґрунт був дещо твердіший. Ось зараз пригадалося мені все – і відразу примарився той дивний запах, що відгонив дьогтем. Кумедна була робота. Розумієте, треба нишпорити в бруді залізними прутами. Яйця при цьому звичайно розбиваються. Цікаво, скільки років минуло відтоді, як жили епіорніси? Місіонери стверджують, що в тубільних легендах сказано про часи, коли такі птахи жили, але сам я розповідей про них не чув.[11] Однак ті яйця, які ми дістали, були зовсім свіжими. Так, свіжими! Коли ми тягли їх до човна, один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилося об камінь. Ох і відлупцював же я хлопця! Яйце було нітрохи не зіпсоване, навіть не тхнуло нічим, наче птаха щойно знесла його, але ж вона, можливо, уже чотириста років як здохла. Негр виправдовувався тим, що його нібито вкусила сколопендра. Втім, я ухилився від теми. Цілий день ми копирсалися в тому бруді, намагаючись вийняти яйця неушкодженими, вимазалися з голови до ніг у мерзенній чорній рідоті, й, цілком зрозуміло, я розлютився. Наскільки мені було відомо, це єдиний випадок, коли яйця дістали зовсім цілими, без найменшої тріщинки. Я роздивлявся потім ті, що зберігаються в Музеї природничої історії в Лондоні; всі вони надтріснуті, уламки шкаралупи зліплено докупи, як мозаїка, і бракує деяких шматочків. А знайдені нами були бездоганними, і я збирався після повернення видути їх. Нічого дивного, що мене пойняла досада, коли цей телепень знищив результат тригодинної праці через якусь сколопендру. Добряче йому дісталося від мене!

Чоловік зі шрамом вийняв із кишені глиняну люльку. Я поклав перед ним свій капшук із тютюном. Він замислено набив люльку, не дивлячись на неї.

– А решта яєць? Довезли ви їх додому? Ніяк не можу пригадати…

– Саме це і є найбільш незвичайним у моїй історії. У мене залишалося ще три яйця. Абсолютно свіжі. Ми поклали їх у човен, а потім я пішов до намету, щоб зварити кави. Обидва мої язичники залишилися на березі – один вовтузився зі своїм укусом, а другий допомагав йому. Мені не могло навіть спасти на думку, що ці негідники, скориставшись моїм становищем, улаштують мені капость. Очевидно, один із них зовсім одурів від отрути сколопендри й від мого прочухана – він узагалі був досить норовистий – і підманив іншого.

Пам’ятаю, я сидів, курив, кип’ятив воду на спиртівці, яку завжди брав із собою в експедицію, і милувався болотом, освітленим призахідним сонцем. Болото все було в чорних і криваво-червоних смугах – дуже гарне видовище. Ближче до обрію місцевість підвищувалася й переходила в затягнуті сірим серпанком пагорби, над якими небо палахкотіло, немов жерло печі. А за п’ять або десять кроків від мене, просто за моєю спиною, дідькові язичники, байдужі до всього цього спокою, змовлялися вкрасти човен, покинути мене самого й прихопити із собою триденний запас провізії, полотняний намет і питво, за винятком води в маленькому барилі. Почувши, як вони раптом заволали, я кинувся до них, однак тубільці були вже у своєму каное – справжнім човном його й не назвеш, – десь у двадцятьох кроках від берега. Я відразу здогадався, у чому річ. Рушниця моя зосталася в наметі, та й набоїв на додачу до всього не було – тільки дрібний шріт. Мої супутники це знали. Але в моїй кишені лежав іще маленький револьвер; саме його я й витяг на ходу, коли побіг до берега.

«Назад!» – крикнув я, розмахуючи револьвером. Тубільці про щось залопотали між собою, і той, котрий розбив яйце, посміхнувся. Я прицілився в другого, оскільки він був здоровенний і веслував, – але схибив. Вони засміялися.

Проте я не збирався вважати себе переможеним. Треба зберігати спокій, подумав я і вистрілив іще раз. Куля продзижчала так близько від весляра, що він навіть підскочив. Тоді вже він не сміявся. Утретє я поцілив йому в голову, і він полетів за борт разом із веслом. Як на постріл із револьвера, надзвичайно влучно. Між мною й каное було, либонь, ярдів п’ятдесят. Негр одразу зник під водою. Не знаю, чи застрелив я його, а чи він, приголомшений, просто потонув. Тоді я закричав і став вимагати, щоб другий тубілець повернувся, але він скукобився в клубок на дні човника й не бажав відповідати. Довелося мені випустити в нього решту зарядів, але всі мимо.

Мушу вам зізнатися, що становище моє було вкрай кепським. Я залишився сам на цьому згубному березі, позаду мене – болото, попереду – океан, на березі якого помітно похолоднішало після заходу сонця, а цього бісового човника неухильно несло течією у відкрите море. Ну й проклинав же я доусонівську фірму, і джемраківську, і музеї, і все інше – й абсолютно справедливо! Я кликав негра назад, поки в мене не зірвався голос.

Мені не залишалося нічого іншого, як поплисти за ним навздогін, ризикуючи зустрітися з акулами. Я роздягнувся, розкрив складаний ніж і стиснув його зубами. Тільки-но я ввійшов у воду, як відразу втратив із поля зору каное, але плив, очевидно, навперейми. Я сподівався, що негр поранений і не в змозі керувати каное, що його суденце відноситиме постійно в одному напрямку. Незабаром човник з’явився на обрії, приблизно в південно– західному напрямку від мене. Захід уже потьмянів, стали насуватися сутінки. У небесній синяві з’явилися перші зірки. Я плив, як справдешній чемпіон, хоча мої ноги й руки незабаром почали нити.

На той час як зірки засіяли все небо, я все ж таки наздогнав каное.

Коли стемніло, у воді з’явилася безліч якихось світних цяток – ну, ця сама, фосфоресценція. Часом мені навіть паморочилося від неї в голові. Я не міг розібрати, де зірки, а де фосфоресценція, не міг зрозуміти, як я пливу – горілиць чи догори дригом. Каное було чорним, як смертний гріх, а брижі на воді під ним – немов рідке полум’я. Я, звичайно, трохи боявся залазити на борт. Треба було